Ірен Роздобудько - Оленіада

До кімнати зайшов двометрового зросту сержант з великим кухарським тесаком.

І так Семену стало тяжко на посивілій від дум душі!

Так незатишно і так прикро, що в останньому відчаї, набравши в груди якомога більше повітря і зовсім несподівано для самого себе, він закричав страшним генеральським голосом, вкладаючи у слова все повітря своїх легенів:

— Соборну хочеш ділити, падло?! — і вигукнув те, що перше спало на думку: — Конституцію порушуєш, сепаратист?! Схід і Захід разом!!!

Комендант сахнувся і механічним рухом приклав руку до скроні, у Петренка з гуркотом вивалився з рук тесак.

— Вільно... — зітхнув Семен і важким запитальним поглядом оглядів виструнчених перед ним військових.

— Привести ув’язнену! — наказав комендант. — Бистро, бистро!

Петренко кинувся виконувати команду.

— Вам який чай принести — чорний ілі?.. — запитав комендант.

— Зелений, — поважно буркнув Василенко. — І хвилин десять прошу не заважати.

Комендант кивнув і зник за дверима.

А за мить в них увійшла Зоя Павлівна Пікач.

— Ось ми і зустрілися, сестро! — чітко і голосно вимовив Василенко, красномовно вказуючи очима на двері.

Зоя Павлівна, побачивши Семена, вирячила очі від подиву:

— Ти що, баптистом став?

Василенко зарухав бровами, засмикав раменами, тицьнув пальцем у двері і підніс його до вуст, мовляв — тихо!

Але Зоя огляділа його прискіпливим поглядом, від якого у Василенка мурахи розбіглися по всьому тілі, поглянула на торт і зневажливо вимовила:

— Раніше треба було торти носити... А тепер — ні до чого...

— Чому? — розгублено вичавив з себе Семен.

— А тому, що я тепер — політична! — гордо сказала ув’язнена З. П. Пікач.

— Так я тому і приніс... — тихо сказав Василенко. — Тут, — він вказав очима на торт, — усе, що тобі треба.

— Я тепера солодкого не їм, — гмикнула Зоя, оправивши під куфайкою груди, і пояснила: — Худну. На зло ворогам! Так що — забери. Нам, політичним, подачки ні до чого! Лапландській тварюці — лежати в багнюці!

Семен аж задихнувся — ось якою вона стала!

Ех, Зою, Зою...

Він вольовим зусиллям стримав хід мурах, котрі спустилися аж до кінчиків пальців, і наполегливо сказав:

— Тут — все, що тобі треба. Підвищує розумову діяльність.

— Справді? — зацікавилась Зоя, — Розумову?

— Звісно, — поважно підтвердив Василенко. — Так що бери, не коверзуй. Там, особливо всередині, дуже корисні речовини!

І він значущо повів бровами.

— Добре, беру, — згодилася Зоя і звірилася: — Розумова діяльність мені зара ох як потрібна! Я ж учуся...

— Невже?

— Ага. Зі мною така розумна жіночка сидить, що аж страх. Мушу шануватись.

— І чого ж ти вчишся?

— Хімію вивчаю... — поважно мовила Зоя Павлівна.

— ???

— Ага. Хочу пігулки вигадати — для безконтактного фарбування. Ковтнеш пігулку певного артикулу і волосся стає того кольору, який хочеш! Перукарня майбутнього. Ось так!

Семен аж зніяковів: ох і розумною ж стала Зоя, та ще й — політична. Важко буде з такою впоратись...

У цю мить комендант, одягнутий у білий фартух, заніс їм по кухлику зеленого чаю і, з повагою зиркнувши на Семена, вийшов.

— То і ти важливий птах? — гмикнула Зоя і поблажливо схилилася до нього. — Ну, як там на волі?..

Наступні п’ять залишених на побачення хвилин вони обмінювались новинами.

На подив Василенка, оновлена Зоя жваво цікавилась політичними обставинами. І йому довелося пошепки переповісти всі останні події.

І про виведення Пантелеймоном загону депутатів за Альпи, і про лист Івана Оленіна, і про таємні випровадження стад на історичну батьківщину, і про Бодин ечиначуш — «знаряддя пролетаріату», і про щоденні заворушення.

Змовчав лише про Ройтберга.

Адже виглядав той нині на десять років молодшим і знову створював неабияку конкуренцію...

...Після зникнення армії душок в нетрях альпійських гір у столиці стало тихо, але незатишно.

ХТО ВИНЕН, вже було зрозуміло: той невідомий патріот, котрий зруйнував благодушну течію часу СПК викриттям хибної політики Великого Оленяря.

А от ЩО РОБИТИ — саме задля вирішення цього питання в угіддях Великого Тата зібралося поважне товариство.

Кожен із законописців їхав власною упряжкою, окремим шляхом, плутаючи сліди.

Біля кожного пам’ятника Великому Оленяреві горіли вогнища і стояли намети, тому доводилося щоразу виголошувати пароль:

— Почім оленіум для народу?

І, зачувши у відповідь: «Маємо лише слов’янську шафу!», — прямувати далі.