Ірен Роздобудько - Оленіада

Усі погляди мимоволі схрестилися на прапорцях пана Чьоткіна — нехай уже проявить свої диригентські здібності!

А той і радий був привернути до себе увагу: відважно замахав прапорцями.

І намахав усю правду: і про катастрофічні наслідки віднайденого злощасного листа Першого Оленяря, і про тотальне викрадення і відправку на історичну батьківщину стад, і про зникнення більшості душок у гірських закордонних нетрях, і про варварські знесення монументів, і про заблокування депутатського мобільного зв’язку...

Обличчя Великого Тата поволі вкрилося темною хмарою.

— Який вихід у разі крайнього випадку?

Тихо і сумно стало в залі.

Тільки весело потріскував у каміні ягель та десь генген за небокраєм...

Але про це Великий не додумав, адже слово взяв пан Серм’яжний.

Він делікатно кашлянув у кулачок:

— Якщо шановна громада дозволить, можу дещо запропонувати на... на крайній випадок.

З таємничим виглядом він загасив зайву кількість каганців, поставив на програвач платівку, яка з шипінням почала видавати раритетний запис Федора Шаляпіна: «Смєйся, паяц, над разбі-і-і-і-той любов’ю-ю-ю...»

І в цій романтичній атмосфері повідав наступне.

Років сорок тому, коли він ще вчився в ПТУ на слюсаря першого розряду і їздив до батьків у село, щоби розжитись картоплею і салом, якось уночі на їхній город прямо з неба звалився невідомий літаючий об’єкт!

Тут усі зарухались, загомоніли, питаючи, чи не забагато ягелівки випив оповідач.

Але той ані бровою не ворухнув!

— Так нам і односельці говорили! — незворушно повів далі пан Серм’яжний. — І в районо, і в гороно, і райкомі, і в обкомі! І навіть в Академії наук! Ніхто вірити не схотів, хоча воно у нас на обійсті лежало: підходь і дивись! — Пан Серм’яжний спересердя стукнув себе по коліні. — А потім плюнули ми з батьком, перенесли його до сараю. Татусь у мене рукастий був — по гвинтиках все розібрав, змастив і наново зібрав! Заповів: мовляв, як буде тобі важко, синку, сідай та й лети світ за очі! Так той об’єкт досі там і стоїть...

— А хто ж його, цей... невідомий об’єкт на небо потягне? — нерішуче висловив свій сумнів пан Кувалда. — Де таких оленів узяти?

— А там, в колбах є якась речовина, ми її не чіпали, — сказав Серм’яжний. — Досі не випарувалась. Певно, вона й потягне...

— А чи витримає всіх? Нас багато... — з острахом видихнув пан Разанов.

— Тікати зібрались?!! — уїдливо вигукнув Великий і стукнув кулаком по столі Карла Великого.

Присутні принишкли.

...А потім почалися танці.

...Зоя і пані N хвилин зо п’ять розглядали розкішну вершково-кремову карту, занесену в камеру двома охоронцями.

— Будемо їсти. Вам яке місто до смаку? — нарешті рішуче запитала у Зої пані N, підступаючи до торта з натягнутою ниткою в руках. — Хочете Рахів чи Артемівськ?

Але Зоя, закачавши рукав куфайки, несподівано занурила руку по лікоть у саму середину солодкого дива, мов філіппінський знахар у нутрощі пацієнта.

Пані N з цікавістю спостерігала за її діями.

— Є! — вигукнула Зоя і витягла з бісквітного черева дві саперні лопатки, карту і компас...

Усе стало зрозуміло без слів. Повісивши на дверях табличку «НЕ ТУРБУВАТИ», жінки схилилися над картою, на якій червоними стрілками було позначено, куди рити.

«І вони почали рити...»

Але — стоп!

Як передати натхнення двох окрилених подихом свободи жіночих душ?!

Яким пером, якщо воно не належить шановному Олександрові Дюма-старшому, змалювати піднесення романтичних втеч, небезпечних пригод, відвагу і мужність незламного духу?!

На жаль, старий Дюма давно вже спочиває в кращому зі світів, лишивши відрижки стилю мільйонам літературних послідовників.

І все ж таки краще вдатися до епічного пера професіонала, ніж констатувати факти, котрі згодом увійшли до всіх підручників з історії і криміналістики.

А простіше кажучи, вивести на сцену нашої оповіді ту, чиїм клавішам належить перше оприлюднення всіх перепитій цієї історичної втечі — мадам Емануель Убліє!

Адже саме ця уславлена письменниця (звісно, кілька років по тому) змогла змалювати це у своєму епосі, нарешті присвяченому рідній батьківщині.

Отже, звернімося до безсмертних рядків її епосу «Втеча сестер Іродіади з полону»...

«...і вони почали рити.

Рили і вдень, і вночі.

Рученьки терпли, злипалися віченьки.

Тумани клубочились, здіймалися від матінки-землі і опадали росою на прекрасні обличчя двох посестр.