Ірен Роздобудько - Оленіада

Кров’ю сліди їх вкривалися.

Ой-ти, гой-єси!

Давалася взнаки їм тяжка неволя, а ще більше страшило їх у тій тяжкій неволі пропадати. Вп’яте і вдесяте сходило на горі привітне сонечко, вп’яте і вдесяте падав на темну землю круглий Місяць, але не бачили сердешні ані сонця, ані зіроньки — рили.

І впала від безсилля менша посестра, сказавши старшій:

„Ой, не кидай мене, ясновельможна пані, адже хто ж тобі русу косу розчеше, як не я...“

І сказала їй старша посестра:

„Чи ще ж тобі не далася тяжка неволя взнаки?.. Як буду тебе дожидати, буде нас погоня доганяти. Буде нас стріляти, рубати. Або в тяжкій роботі будемо пропадати“.

І стала менша промовляти:

„Коли ж мене, сестро, не хочеш ждати, то прошу тебе, сестро, на праву сторону звертати! А як помру — тіло моє порубай, в чистім степу поховай, звірю та птиці на поталу не дай!“

Як зачула це старша посестра, то словами до неї промовила:

„Сього, сестро, зроду ніде не чували, щоб рідною кров’ю шаблі обмивали або гострим списом опрощеніє брали!“.

Милосердя мала.

У себе червону китайку з-під жупана видирала та по ріллі розкидала, меншій сестрі ознаки зоставляла:

„Нехай же вона буде знати, куди за мною до роду втікати!“

...Була ж вона дівчина моторна, і жінка — хоч куди, козак! Вдалась на всеє зле проворна, завзятіша від всіх бурлак! Але ж коли жорстокий ворог присвоїв стайні і лани, зробивши з них підступну Трою, а з Трої тої скирту гною — вона, свою знайшовши зброю, вдяглася в лицарські штани!..

А друга посестра, менша, була з простого народу, хоч і вміла рити, та не знала — куди та за ким. І, риючи, думала так. Як же нам добре тут удвох, як затишно. Адже пробиватися до волі завжди краще, ніж мати її в руках — бо не знаєш, що потім з нею робити.

І страшно їй було розлучатися з посестрою, що на кілометр попереду майоріла білими литками.

І думала, що чекає на неї на тій волі? Тут, під рідною землею, вона знана бунтівниця, чарівна бранка злих людей. А що далі? Які незвідані шляхи чекають на неї нагорі? Принца шукати? Дивитися серіали?

Зараз є мета. А що там, ген-ген, за землекраєм?

...Так нарили вони десять кілометрів підземного шляху.

І зійшлися в тій незворотній крапці, від якої їхні шляхи мали розійтися.

Гіркими сльозами затуманилися очі меншої.

Мужнім блиском сяйнули очі старшої.

І мовила вона так:

„Розходяться наші шляхи, сестро! Рий собі вихід ближче до сонечка, а я далі буду до своїх пробиватись...“

„Та куди ж ти пориєш, вірна посестро?! — озвалась менша. — Чи не втомилася душа твоя? Чи не затерпли руки, чи не стоптала ти свої ніженьки?! Чи не хочеш ти зі мною — до теплих країв, до синього моря?!“

Суворо глянула на неї старша.

І на всі запитання лише гордо похитала головою...»

— Ви дійсно хочете рити наліво? — запитала захекана Зоя, всівшись по-турецькому в розширеному кінці тунелю.

Пані N поглянула на карту, проміряла пальцями відстань до точки свого призначення і впевнено кивнула:

— Так. Це мій напрямок. Хочеш, рий зі мною — вдвох легше докопатися до мети. Будемо технічну революцію робити, га?

Зоя теж вп’ялася очима в карту.

Їй було ніяково відмовляти такій чудовій жінці, але вона все ж таки поважно сказала:

— Ні. Я б хотіла виборсатись ось тут... — тицьнула пальцем в карту вона. — Бачите, там ніби море. А я на морі ніколи не була.

— Нерозумна ви жінка, — стенула плечима пані N. — А ще й політична! Вам би до парламенту — всіх би обрили під нульовку. Чую в вас силу велику, але пропащу.

— Та я... Та мені... — почервоніла Зоя і від докору, котрий почула, і від похвали, котра була в тому докорі, — Ви по світу поїздили, а мені б хоч краєчок життя побачити. Та й заміж би вийти по-людськи...

— Ну, добре, не буду вас затримувати, — лагідно посміхнулася пані. — Тоді за вами — зачіска і манікюр з педикюром! Адже в такому вигляді не можна на люди з’являтися.

— Авжеж! — радо вигукнула Зоя і, посадивши клієнтку на купу наритого ечиначушу, взялася до справи...

...До майдану перед палацом імені Івана Оленіна, вже добряче закиданому ечиначушем, знову мчала кавалькада народних обранців.

Треба було якось заспокоїти електорат, котрий не на жарт розбушувався під хибним впливом позафракційних і фракційних заколотників.

Зробити це було нескладно, адже увечері були прийняті важливі і, можна сказати, доленосні рішення.