Іван Керницький - Король стрільців

І р к а. Але ж пане Ґенику, що вам сталося?

П о е т. Що мені сталося? Я не знаю! Я не знаю! Це він все поробив. Це той нікчема, Молодецький. Мій «щирий друг». Мій «приятель»… Це його діло, це він зробив із мене блазня, це він виставив мене на посміх, це він впакував мене в таку біду!

І р к а (налякана). Але ж він направду в гарячці… Боже мій, ошалів хлопчисько! Ну, добре, добре, пане Ґенику, я вам вірю, так, так, ви ніколи в житті не копали м’яча, ви не могли грати, бо ж ви — поет.

П о е т (бере її за руку). Поет, поет, чесне слово — поет. Панно Ірино, вислухайте мене, я вам хочу вияснити це жалюгідне становище, в яке я попав з учорашнього дня. Повірте мені: я не є король стрільців. Чи я, взагалі, скидаюся на якого-небудь короля?.. Все це — видумка, обман. А по правді, я автор недрукованої, першої збірочки поезій, якої ніхто не хоче видати. Чи ви бачили більш нещасну, безнадійно нещасну людину, як безіменного автора ненадрукованої книжки?

І р к а. Ні, не бачила.

П о е т. Отже, подивіться на мене: власне я є така людина. Повірте, що доля такої людини є більше трагічна, як доля того, якому за хвилину мають закинути петлю на шию. Бо цей присуджений на смерть вже знає, що його жде, а безіменний початкуючий автор не знає, що принесуть йому оці мертві чорні рядки на білому папері: чи принесуть славу, і підйом, і належне місце під сонцем, чи невдачу, страшну невдачу і злім, чи ці бездушні рядки, що стоять йому перед очима, як німий докір, — не стануть йому присудом смерти, виписаної власною рукою, найбільш жахливої смерти з усіх інших, якою є непам’ять і забуття… Ах, пробачте мені, я… я говорю теревені… я направду гарячкую… Голова в мене лопається.

І р к а (кладе йому руку на чоло). Прошу вас, говоріть ще, дуже прошу. Так мило вас тепер слухати.

П о е т (задивленийу стелю)… І що мені було робити? Що діяти? Куди я не звертався, кого не просив надрукувати мої вірші — всюди я зустрічався з відмовою, з кпинами і глузуванням… Тоді я вирішив за всяку ціну видати збірочку власним коштом. Пустився шукати грошей. Ну, і прийшов сюди, в ці гори… Стрінув Молодецького… Старий шкільний товариш, думав — щось поможе… А він — падлюка…

І р к а. Ну, і що далі, пане Ґенику, що далі? Та ж це дуже цікаво!

П о е т (глухо). Та що далі… А далі — якийсь там пан Скакун, прославлений футболіст, мав приїхати зі Львова до клюбу «Хуртовина». Ну, і не приїхав. На моє нещастя, я називаюся дослівно так, як він: Євген Скакун.

І р к а. Ах, це так!

П о е т. Еге ж, це так. Ну… і той Молодецький… Фарисей… Почав мене юдити, підмовляти: так і так… для добра української літератури, підшийся під ім’я цього футболіста. Дістанеш у фабриці посаду, заробиш гроші і матимеш змогу надрукувати свої вірші…

І р к а. І ви послухали?

П о е т. Та послухав.

І р к а (сплеснула в долоні). Ах, так!.. Бідний, нещасний поете, футболіста з тебе зробили. Ах, тепер я вас розумію!

П о е т. Ну, нарешті одна людина на світі мене зрозуміла.

І р к а. Пане Ґенику, знаєте, хто ви є?

П о е т. Кажіть, слухаю.

І р к а. Дуже… велика…

П о е т (сідає на постелі). Що?

І р к а. Оферма.

Поет (лягає назад). Дякую.

І р к а. Ну, як же можна бути таким незарадним? Чоловіче, та ж ви пропадаєте! Та ви зовсім нездібні до життя. Сьогодні крізь життя треба йти пробоєм. Сьогодні скрізь обов’язує право твердих ліктів, ви це розумієте?

П о е т. Про те я переконався на власній шкірі…

І р к а. Мій батько каже: в житті і політиці треба придержуватися одної засади: брати все, що дають, і кричати: за-ма-ло!

П о е т. Та добре, добре, але мені нічого не дають…

І р к а. Мовчіть і не стогніть мені тут! Тепер я до вас візьмуся. Треба негайно щось придумати… Гм!.. Тепер ви мусите лежати. Це добре, бо татко не зможе вас запрягти до м’яча. Можете за те бути вдячні маґістрові Молодецькому.

П о е т (скривився). Ага, є за що бути вдячним…

І р к а. Не нявкайте. Лежати мусите якнайдовше. Нікому — ні пари з рота. Ні татко, ні Юрко, ні хто інший не сміють знати, що ви — не футболіст. Маґістра треба зацитькати, а татка відповідно настроїти, щоб у догідний момент сказати йому всю правду. Все те я беру на себе. Ага, а як там насправді в тою вашою ногою?

П о е т. Та вона в мене так дуже не болить…

І р к а. Це власне зле. Треба, щоб ви занедужали на щось поважніше. От хоч би на нервовий розстрій. З тим вам навіть буде більше до лиця. Чудово! Занедужайте на нервовий розстрій! А я біжу до татка і скажу, що вам погіршилося. (Вибігає).