Іван Керницький - Король стрільців

А вперся, кажу вам, як то створіння, що в неділю оре. Не віддам і не віддам! Що з мене возьмете?.. Ту во торбу? Приходили крамар зі справником і справник з крамарем, просили і грозили: віддай, чоловіче, по-доброму… Та ж ти винен. На дурну п’ятку ще тебе стати. Кому, нарешті, до бісової неньки, ті доляри під порогом тримаєш?!

Ага! Говори до гори… Не помогло. Ще й до бійки поривався. Ще й справникові на гонор виїхав, а крамареві маму нарушив.

Але крамар Петро свого не подарував. Справник Павло також. А ти, скупендряго! Не досить, що винен, то ще пащекувати будеш! Ми тобі покажемо, куди стежка в горох. Запізвали Марка до суду. Прийшов Маркові ферлядунок. Оперезався наш Марко шнурком, взяв торбу і костур та й пошкандибав до права. День був осінний, слотливий, дощик накрапав дрібненький, а болотонько було по самі вуха. Заки кривий Марко видрапався з села на гостинець, то вже ледви сапав і сухої ниточки не мав на собі. Коло білого хреста здогонили його возом крамар Петро зі справником Павлом. Бачать наші кооператори, що чоловік старий та й ще каліка, а тут під ногами чиста розкаль, — кажуть Маркові:

— Чіпайся там де, ззаду.

Кривий Марко зразу забурчав щось сердите, здається, побажав Петрові й Павлові, щоби вони їздили на колінах до Милятина на відпуст, але потім поміркував, що тут нема «шпасу», вчепився розвори, виліз на фіру, обернувся до своїх ворогів задом та й почав вигортати палицею болото з подертих сап’янців. Від того болота і від того вигортання стала Марка на возі збирати велика лють. Та як?! Чи він кого підпалив, чи зарізав, що тепер мусить по судах волочитися?.. Через ту прокляту п’ятку така напасть?!.. Та ж він її віддав, щоб з тої розвори не рушився, що віддав, по-друге, він ніколи в кооперативі нічого не боргував, а по-третє, хоч би боргував, то не заплатить, бо не має звідки! І що ці два шахраї від нього хочуть!?

Так воркотів Марко на возі аж до самого міста. Крамар Петро і справник Павло слухали його спокійно, як годиться розсудливим ґаздам, ще й закурити йому дали. Біля церкви зісадили його легко з воза, бо Марко вступив ще під браму помолитися за душеньки померші. Тутечки заробив він дрібними десять ґрошів, купив собі посолений роґаль, стеребив його і щойно тоді поштигулькав до світлого суду. На розправу.

Присунув Марко на салю, стягнув у порозі свій капелюшок, скулився в три погибелі і давай чесати «Отче наш».

Тут його пан возьний хап за обшивку!

— Ша, діду, дзюб на колодку! Ще тебе тут не було. Геравс звідти!

Кривий Марко аж зрадів.

— О, як геравс, то геравс. Я й овшім.

Скоренько зарядив «безголовіє», і бувайте здорові… Та тут надійшли крамар Петро зі справником Павлом:

— Пане Яскулка! Тримайте його. Він обвинувачений. Він тепер має розправу. Марку! Марку, зачекайте-но! Де ж вас понесло?..

Ледви-не-ледви здогонили Марка та привели назад до салі. Постановили його перед високим столом, а на столі дві свічки, залізний хрестик і каламар, гей масничка, а за столом пан сендзя в чорній реверенді з лискучими окулярами на горбатім носі. Га! Святий Марку, помагай! Що буде — то буде!.. Світлий суд почав судити.

— Як ти називаєшся, Гнате-соловію? (Пан сендзя вже мав таку помівку).

Наш Марцуньо ані пари з рота. Хавку розняв, як царські врата, вишкірив миленько два порохняві зуби і невинно, щиро, по-баранячому задивився на горбатий ніс та лискучі окуляри.

— Чи він глухий, чи йому п’ятої клепки хибує? — запитав суддя крамаря Петра.

— Де там, прошу пана судді, в нього всі клепки в порядку. А що до слуху, то так, як жид. Скажи йому — «дай» або «заплати», то він турок, а скажи — «на», то на милю почує.

— А, то він такий шпекулянт! Ей ти, Гнате-соловію, ти знаєш, що в нас за це можна зафасуватитри доби?! Не грай мені тут вар’ята, а зараз признавайся: винен ти вашій кооперативі п’ять золотих чи не винен?

Маркові відразу повернуло мову. Він жалісно завернув очі на стелю, скривився, як би мав тестамент робити, простягнув довгі худі руки, гей на відпусті під церквою, та й став заводити:

— Не винен, прошу ясної ласки найяснішого суду, ані ґрошика, ані шусточкине винен! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, ані шусточки! Я віддав все до чиста, я… я каліка нещасний… три дні скірки хліба не бачив… як яка душенька милосердна…

— Тихо, Гнате-соловію, не молися переді мною, як перед фіґурою, і не бреши, бо за це в нас можна зафасуватичотирнацять діб! Тут є свідки, тут є записано чорне на білім, що того і того дня ти зборгував стільки, а стільки і до нині не заплатив. Так. Прошу мені подати ті папери…