Іван Керницький - Король стрільців

— Пані Павлово, я мушу переслухати вас, так? Так!

Дорога пані Павлова в міжчасі покинула прасування, бо моя сорочка і так згоріла, нашвидкуруч обмоталася хусткою з довгими торочками, звану у Львові «пледом», і вхопила солом’яного кошелика, що служив за жіночу торбинку кожній львівській перекупці. Це був видимий знак, що наша пані господиня готова мандрувати на базар.

— Хвилинка! — затримав її пан Коґут владним піднесенням руки. — Скажіть мені, пані Павлово, чи ваш субльокатор крутився вчора близько колії?

— А котрий субльокатор?.. Бо я маю двох.

— Ну, та пан Макс, очевидячки. Той малий мікрусне рахується.

— Та як не крутився? Таж цілісінький день лежали на шкарпахз паном Тоськом і грали в карти.

— О, о! — тут пан Коґут, рятуючи свій захитаний авторитет, розіграв таку мізансцену, нібито він раптом відкрив щось надзвичайне. — Лежав, кажете, на шкарпахі грав у карти, так?

— Так, — добавила за нього пані Евдокія.

— А коли вернувся додому?

— О, та вже було доста пізно, правда, Михасю?

Тому, що питання було спрямоване на мою адресу, я уважав своїм обов’язком скласти відповідне вияснення:

— Так, пан інструктор прибігли до хати голі, тільки в швімках, бо їм на шкарпахякийсь батяр вкрав штани і черевики.

— Що за батяр? Який батяр? — присікався до мене пан Коґут.

— Не знаю, прошу пана. Може, той, що забився під мостом…

— Мовчи, смаркачу! Слідство покаже, хто забився, а хто ні, так? Так!

Тут якраз дорога наша пані господиня скористалася нагодою, що влада звернулась своїм маєстатичним профілем до мене, — стиснула під пахвою кошелика і бистро чмихнула надвір! Ну, її поспіх можна зрозуміти й виправдати: це ж вона несла на базар новину, якої ще не знала жадна кума, ні сусідка, ні перекупка, та що й казати, — вся Богданівка ще нічого не знала про «трагічну смерть» пана Макса!

В кухні тоді залишились: запах спаленизни, як далекий спомин по моїй сорочці, поліційний аґент Коґут і — я. Хоч він, цей Коґут, був польський поліцай, вірний пес та вислужник тієї влади, що розпинала нам Україну й мучила наш народ, проте, мушу признатись, мені якось стало його жалко, коли він так стояв серед кухні, розгублений, збаранілий, обдертий з німбу непомильности й всезнайства, сам себе виставивши на посміх.

Щоб не дивитись на цю тяжку його компромітацію, я дуже сердечно зайнявся складанням і перекладанням книжок у куферочку, нібито зовсім не помічаючи пана Коґута, хоч добре чув, як він сопе сердито і нервово бубнить пальцями по столі, — знак, що далі ще хвилюється.

Врешті перестав сопіти й бубнити. Торкнув мене кінчиком парасольки:

— Ти-ти, малий, ану встань і подивися, що він там робить!

— Хто?.. Пан інструктор?

— Так, так. Хай тобі буде «пан інструктор».

В його голосі забриніли якісь лагідніші нотки, та й хатрацькі очка пана Коґута вже не блискали так грізно, як передше. Я легесенько вхилив двері і встромив голову до покою, наснаженого тяжким кавалерським духом тютютну і амоніяку: славні побратими спали, аж любо, твердим козацьким сном, при чому тепер партію хропіння виконував сольо мій неоцінений пан інструктор, розкинувши поважну частину організму на «недокінченій симфонії», решту ж (волохаті ноги) звісивши на підлогу.

— Ну-ну, що? Спить? — спитав пан Коґут, стоячи в мене за спиною, так близько, що його тепле дихання лоскотало мене в шию.

— Так, прошу пана, — відповів я.

— Ну, то хай спить здоров! — зітхнув мелянхолійно. — Раз чоловік живий, то не будемо його добивати і пхати під міст, щоб розбивав собі голову, так? Так! Хоч і чує моє серце, що твій пан інструктор ще не раз наварить мені такої каші, як нині наварив, і, фактично, великої діри на землі не було б, якби він був дав дуба під Сихівським мостом. Так, що ж… Такої зарази і дідько не візьме, і Пан-Біг не хоче. На, маєш тут «Поранну», — сказав і встромив мені в руку ґазету. — Як твій пан інструктор прокинеться, прочитаєш йому цю байочку на 7-ій сторінці, закреслену олівцем. І можеш позбирати собі ці, розсипані на підлозі, горішки, так? Так!

Ще раз кинув прощальним поглядом на «недокінчену симфонію» — «тим оком, що на пса», натиснув банячокна голову і бистрими крочками почимчикував з хати.

В «Ґазеті Поранній», як відомо всім львов’янам, була багатюща кримінальна хроніка з підвідділом нещасливих випадків. Там і я надибав, закреслену червоним олівцем, новинку такого змісту:

Трагічна смерть студента

«Вчора, у вечірніх годинах, стався на залізничній лінії Львів-Ходорів, перед станцією Сихів, трагічний випадок. Під час того, як у поїзді відбувалася контроля квитків, один із подорожніх «зайцем», щоб не попасти в руки контролера, вискочив на дах вагона, саме в тому моменті, коли поїзд доїздив до моста.