Іван Керницький - Король стрільців

Ну, та дурна міна у Стецька — це нормальна річ, це, сказати б, невід’ємний атрибут його особовости. Та от, поліцай з дурною і перестрашеною міною — це вже з’явище капітальне!

Тоді ж, саме, дістав стовідсоткове підтвердження віддавна курсуючий по Богданівці здогад, що пан Базилі Коґут є сином нашого дяка з-під Ходорова: побачивши пана Макса, закутаного в біле простирало, представник публічної безпеки побілів, як вищезгадане простирало, пустив з рук торбинку, перехристився по-нашому, по греко-католицьки, і прошептав:

— Свят! Свят єси, Господи!

Більш-менш у тому самому часі наступила в кухні ще одна важлива подія: дорога наша господиня, пані Евдокія, примкнула врешті досі відкритого рота, зірвалась з кріселка і кинулась рятувати з-під залізка мою сорочку, яка вже тліла і смерділа на цілу кам’яницю. А поліційний аґент Коґут, як той Тома невірний, підійшов обережно з-заду до пана Макса, штуркнув його парасолькою в крижі і спитав надламаним, слабим голосом:

— Пане Максю, це дійсно ви?

— У своїй власній мізерній особі.

— А бодай вас шляк трафив, так? Так!

Пан Коґут вщент розторощений цим відкриттям, упав без душі на те саме кріселко, з якого щойно підвелася, воскресши до активного життя, дорога пані Евдокія.

— Ну, або що? — поставив формальне запитання мій неоцінений пан інструктор, промиваючи очі під водотягом.

— То чого ви граєте варіята?! — визвірився на нього пан Коґут. — Чому вдаєте з себе духа з Бродів? Скиньте, до дідька, це верето, хай придивлюся ближче, так? Так!

Пан Макс спустив простирало з довгої, костистої постаті аж до голого білого пояса на животі, якого ще не заторкнули поцілунки сонця на шкарповійпляжі.

— Далі не можу, — пояснив представникові влади, — бо тут дами суть присутні.

Пан Коґут схопився з кріселка, прискочив до «духа» і вп’ялив недовірливі очка хатракапросто в Максовий пупець…

— Той самий хлоп, як Бога щиро кохаю! То який же сучин син лежить без голови в «анатомії» на Пекарській?..

— Не маю зеленого понятія. Моя голова, наскільки мені здається, на своєму місці.

— А ці речі на столі ваші?

— Та мої… Гей, а чого мої штани такі поплямлені й подерті?

Тут уже представник публічної безпеки не міг опанувати нервів, гримнув кулаком об стіл, аж залізко підскочило, і в шаленому темпі закружляв по кухні, місячи ніжками ямника розсипані на підлозі горішки.

— Так! Бо ви мені завжди робите такі дурні «шторхи»! Ви мені так навмисне! Я склав службовий рапорт пану комісареві Ґольонці про ваш сумний кінець, а ви тут собі парадуєте по кухні з простиралом на плечах! Ви мені так навмисне, щоб мене скомпромітувати, так? Так! Щоб виставити до вітру польську поліцію і Другий комісаріат!.. О, ні, братку, я вам цього не пущу кантом! Я вас заарештую, так? Так!

— Та за що?

— Йой, кров м’я залляє! Він питає — «за що?» Та ж я особисто розпізнав вашого трупа під Сихівським мостом! Урядово і протоколярно стверджено, що вас, холєрнику, здмухнуло з даху вагона та й кинуло під поїзд, і ви тепер лежите в характері небіжчика на секційній залі на Пекарській! Вас тепер коновали мають різати ножами, а ви тут стоїте, як той зламаний смичок на весіллі. То що це за ґранда, я вас питаюся?

Між тим мій неоцінений пан інструктор зовсім пробудився і по його інтеліґентному обличчі помічалось, що вже йому щось злегка світає в його заджмеленій від учора голові.

— Я вас перепрашаю, пане Коґут, — сказав подратованим голосом, — але для вашої приємности я зовсім не гадаю перемінятися в трупа без голови! Взагалі, дозвольте спитати, якого лиха тяжкого ви до мене пристали?

— Що значить — якого лиха пристав?! Як ви говорите до представника влади? То, по-вашому, я не маю права переслухати вас, так? Так!

— Прошу дуже, я вам цього права не заперечую. Але тоді переслухуйте мене як живого чоловіка, а не як трупа, і не вмовляйте в мене, як у жида хворобу, що я зірвав собі голову під Сихівським мостом!

— А хто зірвав? Я?..

— А що це мене г… обходить?

На цьому мій неоцінений пан інструктор обірвав розмову і з гордо піднесеною головою та з простиралом на плечах, що тягнулось за ним, мов королівська мантія, відмаршував до покою, тріснувши за собою дверми.

Спантеличений пан Коґут залишився серед кухні ні в сих, ні в тих. Він уже, мабуть, усвідомив собі намацально, що це не пан Макс, а він сам виставив себе до вітру, однак не хотів показати цього по собі. Не спускаючи з тону, суворо-службово звернувся до нашої пані господині: