Іван Керницький - Король стрільців

А як цісар татуньо вмер, а за ним і старенька Австрія розсипалась, мов спорохнявіла діжка, підійшов цуґсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах, серед хижих вертепів італійських гір на люфі «свого» скоростріла і глодав кусень старої підошви, та й каже:

— Ну, Сеню, вже Австрія фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати!

— Гир! — відрубав фрайтер Свистун. — Як іти, то йти! — Сховав недоїджену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилеюходом ррруш! — почвалав, аж закурилося.

…А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках, в Зубрицькім лісі, під Львовом… Додому вернув калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.

Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не лишилося, гранат розвалив. Застав лиш пусте подвір’я з поломаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідо-землисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоровля привели… А літа — йшли…

Аж раз в неділю кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасимяк між ними. Ов! Зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої поторощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.

А тут Гарасимяк встає із-за стола і говорить:

— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи згодився б ти в нас крамарювати?..

— Так єсть, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.

Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крови.

— Сеню, це не війна! — каже, сміючись, Гарасимяк. — В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли а пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, тільки в імени збору всіх тут нас присутних… Отже не я, а Загальні збори запитують тебе, чи годишся…

— Так єсть, голошу слух… — почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер «слухняно голосити».

Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загрожений відтинок на фронті… Та що! На фронті, то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверми, та й кропиш з «Максима» куди попало. А тут… Обставили чоловіка зі всіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то, а тому то, — ну і роби, що хочеш, і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльности на полі кооперації. А ще, як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів до чиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили о одній осиротілій нозі… Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири ґрейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу! Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію куля в лоб!! Ех, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.

Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама Кооперативна Рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там не доважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірава, як решето, — то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два наш Сень знюхав уже письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами — таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а при кінці малював товсту точку. А що хлопець був з роду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з діравим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів зі синкою до білля, чи з пастою до чобіт.