Іван Керницький - Король стрільців

Так і не договорився я з просвітянами з Залісся. Бо ніби — що з ними балакати? Вони мають свій дім, і фертик!

— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна…

— Пане директоре… я це розумію. Але моє положення…

— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так… воно справді критичне… І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо…

— Пане директоре… щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити…

— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов’язують т. зв. «перегони праці»… Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!

— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття… Я можу стати до якої-небудь фізичної праці… До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!

— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.

— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці… Я… я…

— Но, прошу?

Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.

Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев’ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам’я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, «аристократичні» пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.

На поважному обличчі пана директора явилася легка ґримаса. «Хм!.. Це ж просто — кістяк, а не жива людина! Але цікавий тип… Здається, чи не анормальний… Вимова і рухи простацькі, але характер письма вказує на розвинену інтеліґенцію. Коли не круглий ідійот, то напевно поет. Зрештою між тими двома типами ріжниці затираються… Хм!.. Свідоцтво — відзначаюче… А ці референції: «Від пана доктора»… «Від пана посла»… Ні! Цей Дзюньо неможливий! Тому місяць впакував мені до ліквідатури якогось свого кузена, а сьогодні «горячо поручає» цього сухітника… Але остаточна пора вже його позбутися…»

Пан директор відкашлянув та поправився на кріслі.

— Но, так!.. Отже ви, пане товаришу, маєте велику охоту взятися до фізичної праці?..

— Так!.. так, пане директоре!.. Хоч би й зараз!.. Я… я лишень трохи зле виглядаю, але працювати можу…

— Умгу!.. Но, добре.

Влодко задрижав.

«Но, добре?!»

Щось радісно-тривожне защеміло в запалих грудях… Лице — прояснилося. В очах блиснула надія… Пан директор говорив дальше:

— Пане товаришу! Беручи під увагу ваше безвихідне положення, но, й ваші непересічні здібності, но, й дуже гарну опінію, яку висказують про вас ваші шановні протектори, ми спеціяльно узгляднюємо ваше прохання і постараємося його полагодити. Но, так!.. Як знаєте, ми вже сьогодні продукуємо під нашою фірмою нашу табаку до носа і нашу мазь до возів. Тепер ми знов йдемо назустріч кличам розбудови рідного промислу і приступаємо до вироблювання ремінців до підперізування штанів. В тій ділянці нашого підприємства ви, пане товаришу, найдете працю. Очевидно — фізичну, так, як ви цього бажаєте. Зазначуємо згори, що платня в початках буде дуже мала, просто ніяка… Но так, але вас це не повинно знеохотити… Тепер ще оставало би питання часу. Щодо цього, то справа ще не рішена… В кожному разі, нове наше підприємство не піде в рух скорше, як за півроку… Так що ж ви на це, пане товаришу?..

Влодко мовчав. Його ясні, мрійливі очі якось тупо гляділи перед себе. На тонких спечених устах блукала гірка усмішка…

Пан директор нетерпеливився. Нервово бубнив пальцями по столі та раз-у-раз значуче зиркав на стіну, де містився напис: «Час — то гроші! Полагодь справу і прощай!» На вежі поблизького костелу три рази вдарив дзвін. Пан директор стрепенувся. «Но, це цікаве!.. Прошу: третя година, а я ще без обіду!.. Що це створіння властиво собі думає?.. Блазнує тут, робить траґічні міни, якби йому хто рідну мамуню зарізав!.. Небагато треба, а ще розплачеться…»