Іван Керницький - Король стрільців

— Ґаздо! Ставте на цю, що я тримаю! Це лялечка!..

Бойко тремтячою рукою положив доляра і обернув карту.

Була чиста, білесенька… Програв. Паяц миленько всміхнувся й загорнув гроші до кишені. Старий лише по полах вдарився.

— На маєш!.. О то-сте мене нарадили!.. Пішов дуляр, як у дим…

А Паяц вже наново розкладав карти та співав свою «американську трамбулянку». В тім одна карта випала йому з рук, і він схилився, щоб її підняти. В цьому ж менті рябопикий зручно вхопив з його колін другу карту і показав старому: це була «лялечка»… Рябопикий взяв її в зуби, легко загнув один кінчик і знов поклав на своє місце. Бойко зрозумів у мить, куди стежка в горох. Не розбираючи довго, поставив цілих п’ять долярів на назначену карту. Обернув… і глухо зойкнув. Карта зі загнутим кінчиком була чиста. П’ять долярів йно хвостом мелькнуло…

Старий мов не той став. Як ужалений, зірвався з лавки та схопився руками за голову.

— Йой, Боженьку!.. Люди добрі!.. Ба що ж я роблю?.. Та то не мої гроші… Пане, паночку ласкавий!.. Віддайте той раз, віддайте!..

Та його вже ніхто й не слухав. Ціла «Родина» пантрувала тепер саме, як би то хитро і мудро звіяти з ваґону. Найстаріший брат рушив попереду. Приязно поклепав бойка по плечах і сказав сміючись:

— Ну, стрийку, то трудно. Сліпий у карти не грає. Треба було краще дивитися. Бувайте здорові і тримайтеся вітру.

Старий широко розкрив очі і твердо стиснув ґудзувату палку в жилавій руці.

— А шахраї, а видридушники! То ви всі три були в змові?! Стій, не пущу! Віддайте мої пінязи!..

Та тут нараз найстарший брат в «Родині», що мав шрам через чоло, а течку на акти під пахвою, розмахнувся з усеї сили і тріснув бойка п’ястуком межи віч, тоді як середущий, з віспуватою пикою та жіночою парасолькою, зацідив «стрийкові» «з вінкля», під бороду. А наймолодший в «Родині» Паяц, оцей милий хлопчина з рум’яним личком і синіми очима, для кращого розмаху відступився взад і копнув старого в живіт. Потім вирвав йому з-за пазухи решту зелених папірців, мов той в’юн, плигнув на плятформу, а звітам по залізній драбинці смикнув на дах. Вслід за ним, насунувши капелюхи на очі, чкурнули і старші брати.

Бойко не відразу звалився з ніг. Як запаморочений, чіпаючись стін та лавок, він ще пустився навздогін за грачами. Та у дверях захитався і важко грянув горілиць на землю. З його грудей вилітав тихий стогін. З рота і носа червоною стрічкою слезила кров і капала на запорошену долівку…

Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився… Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.

Я почав з ним розмову.

— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..

Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.

— Як каете?..

Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.

— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь… іно вимовити… Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу… Чекайте-но! Ая: так, так… Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади… А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен… Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте… Га, най там…

Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.

— А той, чуєте, хоробник, що то так во шахрував тими картами, то якось-то був у мене… Ая!.. Як той кае: гора з горою не зійдеться… Але я — де, де, де! Ані-бим не сподівався… Ну, я кау: якби-сте го вздріли, то не знаю… Бігме-ну. Але бо!.. Він вже не такий фіфак, як перше був! Де, де, де!.. Перше то: гуся-сюся! — звивався, гей той цізорик. А тепер — авс капелюх… Присів фостик, аякже. Такий-но став, як щиґлик!.. З колії, чуєте, впав, праву, руку му втєло, малькутом мусить їсти, як має що… За жебрами ходить. Почорнів, зісохся, як та скипка. Ая!.. Якось-ту, недавно, вже не пам’ятаю коли, привів до мене поліцай якогось безробучого. Ніби — на ніч. Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки… А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному… Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився… Якось не випадає… Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там… Ніц-ім не казав… А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала… Аякже… А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати… Але най там! Пропало… Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!..