Іван Керницький - Король стрільців

— Чи я трус, або маркірант з запілля? Піду! Що буде, то буде!

Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжествености навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік не мащене колесо, і пішов.

Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Свистун дивився на все те, мов крізь мряку. Він стояв біля дверей і ждав страшного суду!.. Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасимяка, що гомонів, як архангельська сурма:

— … а крамареві, за совісну працю і точне сповнювання обов’язків Загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу…

Більш не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка:

— От бісові «директори»! Надули мене, йолупа останнього, надули!..

Аж тоді, як Гарасимяк два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, інвалід УГА Сень Свистун випрямився на позір і різко зарапортував:

— Так єсть, голошу слухняно Світлі Збори!..

Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно — річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові знову нема що рахувати, а справникові хоч би, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно… гм… кажім, не кажім — все коштує… І кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі, та й радять, намовляють, заохочують, один другого підштовхує — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:

— Та я вже би був тим справником, ци як там… Що ж, — каже, — щоби був, то най буде.

Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п’ять морґа з долиною, чотири коні, сім корів, всі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!.. Вибрали.

Став Хома справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:

— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п’ястуком в груди, аж задудніло.

Сень Свистун, з якого саме тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по свому, хоч по правді не знав ще добре, що це слово «справник» означає… Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним не хвалився би. Тим часом «начальство» покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв, «У тій вашій курперативі ніц нема», взяло даром пачку паперців та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді «за одним заходом» поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав на шинк, кропнув собі п’ять «шнапсів» загалом, а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив соли, рижу тощо, дістав три фунти цукру «збоку», у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також збоку, а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник, — і вйо додому. Заїхав під кооперативу:

— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим. Собенко товар привіз!

— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.

— Що-о-о? Фа… фактура? Яка фактура? Н… на хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!..

— А чому ж ви в Союзі не купували?..

— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати! На то я с… справник, так чи ні?

— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам що лишилося…

— А… або що? Може га… гадаєте, що я вам гроші краду?! Я? Я, Собенко?! Я с… свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! Як вам не в лад — то моє у… у… ушанованє!.. Страх! Гонор мені великий — справник! Я мо… мо-можу на такий гонор…

Бачить Павлюк, що пан справник п’яненький — дав спокій. Але на другий раз — повторилося то саме, на третий — також… І аж тоді, як з Повітового союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут вже «збоку» годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити при лихій годині. О! Справник Собенко знав, як собі порадити!.. Поїхав раз по товар — «десь поділася» сіль з мішка, поїхав другий — нафта «повитікала» з бочки, поїхав третий — кава «розсипалася»… Сень Свистун бачив те все, але мовчав. Назбиралося в крамниці пару сот яєць.