Іван Керницький - Король стрільців

— Десь подів льос?

— Га?

— Десь подів льос, бамбуло? Мені тої ночі така нендза снилася, як пальці, щось воно за знак!

Почувши таку ворожбу, пан майстер зовсім прочуняв і сів з розчухраною головою в бамбетлі.

— А ти знаєш, жінко, що я вже пару днів маю таке чуття, що сим разом щастя нам усміхнеться! Дивися — я витягнув льос із портфеля і прибив на стіні, щоб усе мати його на оці. Я тепер молюся до нього, як до святого образка з місії. Кажу: «Бозю, дай, щоб нам щось капнуло! Хай буде тисячка, мастердію, хай буде дві!»

Справді, на видному місці, коло віконця, де висіла грамота-ліценція на виконування чесного шевського ремесла, кілька пучків дратви і минулорічний календар, красувався, прибитий шилом до рами, льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, що мав, як відомо, вигляд однодолярового банкнота.

Пані Кунеґунда побожно наблизилася до нього, погладила зелено розмальований папірчик, оздоблений символічним рогом достатку, державним гербом і печаткою контори панів Шаца і Хаєса.

— Якби’м знала на зіхер, що виграєш хоч півтисячки, то бим дала на Службу Божу…

— Ризика-музика, Каська чобіт не має, — філософічно зауважив пан майстер і викарабкався з бамбетля.

— Га! Треба братися до роботи.

В той пам’ятний, вагітний трагічними подіями день (а був це четвер, після Першої Матки) пан майстер гарував, як чорний віл, лупив молотком по кілках, аж гуділо. Направив кілька пар дитячих шкрабеняті прибив закаблуки до черевичків панни Соні з «Маслосоюзу» та підошви до фільцових чобіт пана Свистуна, що робив при каналізації і з цього приводу навіть уліті носив тепле взуття й трикотові підштанки.

Вже давним-давно не працював з такою шевською пасією, з таким завзяттям! Здавалося, що й близький вечір (з накрапаючим дощем) не зжене його з робочого стільчика. Та це тільки так здавалося…

Ледве в Колійових Домах загудів гудок на файрант, а вже наш дорогий майструньо зірвався, як опарений, згорнув до кишені що там було з готівки, взувся в калоші, натиснув свій банячокна голову, вхопив з кута парасолю і вільною пташиною випурхнув на свободу!

Пані Кунеґунда, що якраз верталася з нашою господинею з базару, вспіла ще послати йому на прощання кілька шлячків і дві-три кольки в печінки, що мало, зрештою, цілком риторичний характер і нікому не шкодило, ні псові, як то кажуть, ні вівсові. Це увійшло в закон, що по скінченій роботі пана майстра завжди «нападало» і гнало до корчми.

Вже кілька тижнів писали ґазети і трубіло радіо, що саме в той пам’ятний четвер відбудеться «велике осіннє тягнення» льосів Державної Льотерії, під час якого мусить «впасти» одна з головних нагород — сто тисяч злотих. Зрозуміло, що як цілий Львів, так і наша Богданівка ждали з напругою на появу вечірніх ґазет. Вийшов «Вєк Нови», але він ще не приніс висліду льосування. Тож тисячі народу вичікували з хвилюванням на «Вечірню Ґазету».

Була, може, година 9-та ввечері — я вже збирався йти спати, — як до кухні вскочив просто з-під дощу мій неоцінений пан інструктор, вимахуючи мокрою ґазетою.

— Гурра! Еврика! Наш майстер Копитковиграв тисячу злотих!

— Ей, жартуєте, пане Максю! — недовірливо озвалася пані Евдокія. — Та й звідки знаєте, що то він виграв?

— Тут стоїть чорне на білому. Я знаю число його льоса: 115-705. Ану, прошу озброїтися в окуляри і споглянути на табелю!

Пані Евдокія вже й не приглядалася табелі, вхопила ґазету з рук панові Максові і метнулася через сіни до сусідки.

— Ой, Ісусе солодкий! Що ж то буде за радість!

— А яка пиятика! — додав пан Макс.

Радість справді була дуже велика і голосна, але й дуже коротка… Коли обидві спільнички з мокрою ґазетою і з запаленою свічкою скотилися по східцях до майстерні та споглянули на те місце, де висів пришпилений шилом льос, побачили тільки голу стіну: льос пропав, мов корова язиком злизала! Не тільки льос, але й шевська ліценція з алямінутовою фотографією пана майстра…

Пані Кунеґунда зараз дістала конвульсії — і цим вона, в основному, відрізнялася від своєї спільнички і куми пані Евдокії: пані Евдокія в найбільш драматичних моментах свого життя мліла, пані Кунеґунду натомість кидало в конвульсії.

— Вкрали льос! Зрабували! — голосила небога, качаючись в жорстоких муках по бамбетлі. — Ґвалт, люди! Рятунку!

Побіг туди мій неоцінений пан інструктор і на спілку з господинею стали вдвох її зацитькувати.

— Кумо, дайте’си на розвагу, — казала пані Евдокія, — та хто ж би то міг вкрасти, та коли, та як? Певно, ваш старий, виходячи з хати, сховали льос в яке безпечне місце або взяли з собою до пуляреса.