Іван Керницький - Король стрільців

— Ба звідки я можу знати?

— Ба я тобі скажу скільки: 148. Так, 148. Я завдав собі трохи фатиґи і почислив усі ряди, перейшовши їх туди й назад. А вертаючись 145-им рядом, уяви собі що я надибав!

Пан Макс сягнув до кишені і витягнув з неї калошу.

— Пізнаєш, брате Соловію, цю знахідку? Ні? Ну, як же так? Та ж це пара від тієї калоші-сиротини, що сушиться там, над саджавкою. Це калоша покійного пана майстра. Дивно, все ж таки, як небіжчик скакав чи падав у воду, коли одна його нога стояла над саджавкою, а друга була тут, з двісті метрів від калабані?

Кажучи це, мій неоцінений пан інструктор посміхнувся, як той Сфінкс у підручнику старинної історії, і взагалі мав таку нерозгадно-таємничу міну, що тепер уже цілком подобав на геніяльного джентьлмена з 221-б, Бейкер Стріт в Лондоні. На що це він натякав? Що мав на приміті? Про те, звичайно, я не мав сміливости питати, та його слова вже насторожили мою уяву.

— Ну, ходім, подивимось, чи витягли пана майстра, — сказав пан Макс, ховаючи калошу в кишеню. — А про цю знахідку — нікому ні пари з рота! Гріб — могила!

Пана майстра з води не витягли, і, як виявилось, рятувальна бриґада втратила, мабуть, надію знайти його тлінні останки. Не помогло довбання дна калабані гаками і тичками, на ніщо здалися розшуки нурців, які мали хіба той ефект, що до решти скаламутили воду, яка тепер виглядала, як густа кава з сметанкою. Виловлено, щоправда, поважну кількість порожніх пляшок, баняків без дна, чайник без вуха та силу всякої всячини, але на тлінні останки не натраплено.

Зрештою, головною причиною припинення розшуків було й те, що наближалася обідня пора, і кожного тягнуло, як то кажуть, причепити душу до тіла.

Знак до відвороту дала державна поліція, що відмаршувала під командою пшодовнікаВаліґури продовжувати урядування в найближчому шинку. Слідом за поліцією рушили скріпити надщерблені сили сфатиґовані фаєрмани. Поволі розходилась решта публіки, а нурці сушили в картоплинні мокрі швімки. На місці трагедії залишився ще малий Адасько. Не найшовши трупа свого фатерка, він безжурно грався з фаєрманським псом, кидаючи в калабаню ломаку, за якою дурний псище раз у раз стрибав у воду.

Правда, над саджавкою стояло ще двоє панів: поліційний аґент Коґут і пан професор Мурський, що вийшов на передобідній прохід, як звичайно, з Цицероном у лівій кишені завжди нерівно позащіпаного сурдута.

— Смішна річ, — говорив ніби сам до себе поліційний аґент Коґут, пускаючи на воду лушпиння з горішків. — Стільки людей бовталось у калабані ціле передобіддя і без жадного результату. Та ж чоловік не голка, так чи ні? Так. А саджавка — не Чорне море. Повинні були намацати небіжчика.

Пан професор Мурський, ходяча енциклопедія і довідник Львова, що мав історію нашого міста в мізинному пальці і знав напам’ять, де лежить чи лежав коли-небудь який-небудь камінь чи цеглина, поспішив із відповідним виясненням. Сказав іменно, що колись на місці саджавки стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни. Під цегельнею були викопані ями, з яких потім поробились підземні печери, виповнені підґрунтовою водою.

От, можливо, що вода затаскала тлінні останки пана майстра в таку «мульду», з якої тепер не витягне їх жадна людська сила, хіба що висушити саджавку, як, наприклад, Муссоліні висушує тепер Понтійські болота, а потім ще якби зробити розкопи на взір тих, які зроблено, наприклад, у Помпеях…

Тому що пан професор жваво перескочив із саджавки до археології античного Риму, поліційний аґент Коґут натиснув капелюха на голову і дав ходу, кинувши на прощання злісний погляд моєму панові інструкторові.

Так, він зненавидів пана Макса ще з того часу, як ми його надули з тим матчом і нелеґальною літературою на Зелені Свята.

З саджавок ми відійшли додому останні, забравши з собою мокрого Адаська. Пан Макс приобіцяв йому, що не дозволить його скривдити за ті вкрадені з горщика шустаки. Втім, його мамі, пані Кунеґунді, зовсім було не до шустаків, коли на дні калабані пропала тисяча злотих.

Нещасна жінка трохи заспокоїлась, бо вже не кидало її в конвульсії, і той найсердечніший жаль за льосом, мабуть, трохи ущух. Сиділа тепер на постелі і тихо голосила за покійником:

— Ой, ти, чорте лисий-лабатий, та за що ж я тебе поховаю! Та ж ти що заробив, те пропив, мені зламаного центуся не лишив на чотири дошки, на похоронок!

— Прошу пані, — сказав мій неоцінений пан інструктор, — поки що так справи стоять, що нема кого хоронити, бо покійний пан майстер, вода його пером, далі спокійно спочиває на дні калабані. Та мене цікавить інша річ: чи вже хтось повідомив колектуру Шаца і Хаєса про випадок?