Іван Керницький - Король стрільців

Нам залишається роз’яснити ще одну загадку: звідки взялися на саджавці чи коло саджавки його парасоля, капелюх і калоша?.. Тут хочемо висловити здогад, який, здається, недалеко стоятиме від правди. Хто знає, яка фантазія може інколи зродитись в багатющій на всякі вигадки голові майстра шевської професії та й ще по солідному почастунку! Нам здається, що в голові п. Вартоломія Плішки просто зродилась ідея — змістифікувати свою власну смерть через утеплення в саджавці!

Мабуть, проснувшись чи прочунявши раннім ранком, він, ніким тоді не помічений, пішов на саджавку, пустив на воду свій капелюх, а на березі лишив парасолю і калошу, щоб навести поліцію, а передусім свою дружину на думку, що він потонув по-п’яному в калабані. Може, він в той спосіб хотів виграти один день свободи й дозвілля, поки його хитра містифікація не вийде наверх і поки один із найвірніших поклонників Бакхуса, пан майстер Плішка, не впаде назад в обійми своєї Ксантипи?»

— Кмітливий якийсь перошкряб, орудує порівняннями з античної історії, як пан професор Мурський, — з признанням висловився про автора новинки мій неоцінений пан інструктор, лежачи на «недокінченій симфонії» і студіюючи вголос «Вєк Нови».

— Хоч скажу тобі, народній приятелю, — продовжував, пихкаючи люльку, — що його глибокоумні комбінації зовсім не тримаються купи. Я тверджу, наприклад, що пан майстер таки впав у калабаню, і на те я маю докази: сліди його стіп на полі Болгарів і знайдену калошу, наповнену намулом! Не знаю, як можна так заклинати в цапа читаючу публіку, пишучи, що пан майстер встав собі раненько, вмився чистенько і потаскав на саджавку свою парасолю й капелюх, щоб «змістифікувати» смерть в калабані! З того сміялися б навіть фіякерські коні, якби вміли читати львівську брукову пресу. Дальший пункт: я тверджу, що пан майстер не ночував у жадному готелику, ані першої, ані другої, ані третьої кляси!

Тут я зібрався на відвагу і перервав його міркування:

— Прошу пана інструктора, то як ви гадаєте — де були пан майстер всю ніч, коли вони не спали вдома, ні в готелю і не лежали втоплені на дні саджавки?

Мій неоцінений пан інструктор раптом зірвався з канапи, вліпив у мене розіскрені, яструбині очі, ще й тицьнув мені в груди свій костистий палець.

— Михайле, чуро мій вірний, ти думаєш логічно, як старий хлоп, і знаменито орудуєш дедуктивною методою! Ти поставив тепер ключеве питання, на яке тільки ми обидва можемо дати правильну відповідь.

— Ми обидва?..

— Так, ми обидва, докторе Ватсоне. Пригадуєш, ти дав мені нині титул Шерлока Голмса, а тепер я тебе іменую, службовим порядком, доктором Ватсоном, моїм біографом і нерозлучним співробітником.

Номінація, що сплила на мене з ласки мого неоціненого пана інструктора, ніяк не заскочила мене та й не здивувала. За час майже трирічного нашого співкватирування пан Макс наділював мене ще дивовижнішими функціями: я був його «чурою», і листоношем, і соловейком, тобто любовним повірником, і помічником від революції.

Ну, що ж… Тепер припала мені роля д-ра Джона Ватсона, лікаря з професії, кримінолога з аматорства й ветерана англо-афганської кампанії.

Не треба, хіба, вам казати, що ця остання роля найбільше припала мені до вподоби, але й найбільше нагнала страху в п'яти (про що буде далі).

Тим часом пан Макс таки серйозно перейнявся ролею Шерлока Голмса, принаймні так воно назверх здавалося: зосереджено морщив брови, курив люльку і сильно думав. Потім витягнув із шафи загорнений в ґазету пакуночок, розгорнув його і добув цю майстрову калошу, яку знайшов у 145-му ряді картопляного поля. Обстругав ножиком із зап’ятка трошки засохлої глини на ґазету і почав пильно вдивлятися в жовтий порошок крізь люпу, яку, звичайна річ, позичив у д-ра Ватсона, тобто у мене.

— Так, — повторяв, ніби сам себе переконував, — так, безумовно: пан майстер були в калабані!

Врешті спитав мене несподівано:

— Докторе Ватсоне, я зараз їду дорожкою на станцію Вікторія, чи будете ласкаві дотримати мені товариства?

— З радої душі, дорогий Голмсе, — відповів я без надуми такою ж самою реплікою з Конан Дойля, — тільки дозвольте мені спакувати підручну торбу.

— All right.

Невтаємниченим у Конан Дойлеві «Дивні пригоди Шерлока Голмса» хочу подати маленьке вияснення: це немовби увійшло в закон, що коли геніяльний детектив вибирався з своєї кватири при 221-б Бейкер Стріт до якоїсь місцевости під Лондоном, він майже завжди їхав дорожкою на станцію Вікторія, ніби в Лондоні не було тоді більше залізничих двірців.