Іван Керницький - Король стрільців

— А може, вишнячок був трохи заміцний? — допитувався пан Макс, ніби допрошувався похвали.

— А вишнячок ваш, пане-академік, був перша кляса, най муха не сідає. Ще раз дякую вам за почастунок, а всечеснішим отцям — за достойне товариство. Та на відхідному хотілося б і мені зробити, як то кажуть, жест, не дам же себе посоромити такому Бикові. Він замовляє Службу Божу, а я хочу дати маленький презент на церкву чи до церкви. Під хайромкажу вам — роблю це зовсім безінтересовно, не шукаючи у вас протекції на тому світі.

— Куди ми поки що не вибираємось та й вам радимо не квапитись, — всміхнувся під вусом о. Каштановим.

Тут пан Шмалємберґ спритним професійним рухом натягнув чорні рукавички і сягнув за пазуху, витягаючи звідтам якийсь предмет, дбайливо обгорнутий в бібулку.

— Хрест! — прошептав о. Володимир.

— Який дивний хрест! — завторував йому о. Каштанович. — Яка надзвичайна орнаментика й інструкція!

— Так, отче професоре, це хрест з Еспанії, — сказав із повагою в голосі бувший кандидат на священика і рабина. — Середньовічна штука, з 14-го чи котрогось там сторіччя, тут стоїть щось викарбуване по латині, в якій я ніколи не був моцний. Товар солідний, щире золото, а ці камінчики у Христовій короні з терня теж чистої води, можете повірити на слово такому спеціялістові, як я.

— Але ж звідки він узявся тут, у Львові? — дивувались отці духовні.

— Отже виявляється, прошу отців, що той магік, який свиснув «Омеґу», воював у міжнародній бригаді імени Тадеуша Костюшки в еспанській громадянській війні. Але ж відома річ, як міг воювати такий горлоріз: грабував монастирі, церкви, мордував монахів і згортав, що вдалося зарвати, до « міхалка». Може, йому було замало тих орденів та зірок, що їх дістав за свої «геройства», то взяв собі на пам’ятку ще й той хрест. А я собі міркую, що йому місце на вівтарі, в церкві, а не в злодійському мішку, правда?

На те обидва душпастирі сказали вголос, майже одночасно, ніби змовились:

— Га! Дивні діла Твої, Господи.

Не перечу, що історія, яку хочу розказати, і не вмилася до «Острова Божевільних» чи до «Пса Баскервілів», коли йде мова про атмосферу несамовитости і жахіть, що ними так і дихають ці повісті Конан Дойля. Все ж таки у нас на Богданівці мала вона, безумовно, більший розголос, як, наприклад, афера опиря Цибульського чи вбивство нещасної Люсі — Горґоновою.

Може, й донині чесні кумасі з Церковної вулиці згадують з трепетом душевним ту трагічну ніч, коли в зрадливій калабані на полі Болгарів утопився наш добрий сусід, пан Вартоломій Плішка, а з ним льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, з виграшем на тисячу польських злотих.

Знаний нам подекуди з І-го розділу повісти шевських діл майстер Вартоломій Плішка належав до кількамільйонової хіба громади фантастів, які з дня на день, з року на рік вичікували чуда від Польської Державної Льотерії: вичікували, снили і мріяли про Великий Виграш — сто тисяч злотих!

— Що ж ви робили б, пане майстре, якби дійсно виграли ст0 тисяч? — спитав раз пана Плішку мій неоцінений пан інструктор.

— Що робив би, мастердію? — скрикнув з роз’ясненим обличчям пан Вартоломій. — Три дні й три ночі ходив би п'яний, як той швець!

І зараз додав полюбовно:

— Але як не виграю сто тисяч, то тисячку теж прийму і скажу «цалую руці».

Події покотились головокружним темпом з тієї ночі, коли пані Кунеґунді, його супрузі, приснились, вибачте на слові, воші.

— Щось буде! Щось буде, кумасю золота! — щебетала пані Кунеґунда, аж захлистувалась, попихаючи з нашою господинею тачку на Новий Світ. — Така мені нендза снилася, як біб, з палець завгрубшки!

— Воші — то гроші, — безапеляційно прорекла пані Евдокія. — Може, ваш старий виграють щось на льотерії.

Пані Кунеґунді вже й не стоялось на базарі того ранку, нашвидкуруч помогла спільничці порозкладати товар і чимдуж поперла додому.

— Вставай, старий пияцуло! — гримнула на чоловіка, що смачно хропів, висвистуючи носом то в мольових, то в дурових тонаціях. Пан майстер до пізньої таки осени любив ночувати в майстерні, на дерев’яному бамбетлі, що вдень служив клієнтам за лавку. Накривався сорокатою ковдрою, з якої вилазила наверх вата, як макарони з помідорового сосу.

Пан Вартоломій виткнув з-під ковдри відповідного формату і забарвлення ніс та замашисті вуси бувшого ц. к. [4]капраля від жандармерії.

— Чого хцеш, бідо? — запитав спросоння.