Іван Керницький - Король стрільців

Панотці похилились над столом й ахнули мимоволі, а мій неоцінений пан інструктор аж скрикнув уголос:

— А най тя колька сколе!

— Оце ж і він! Ось мій годинник! — тремтячим від хвилювання голосом сказав о. Каштанович. — Спасибі вам, панове, що відшукали згубу. Я вже казав отцеві парохові і вам заявляю, що мені не важний самий годинник, хоч це, звичайно, антик і родинна пам’ятка. Для мене одне важне: ваше ствердження, що це не львівські професійні злодії зробили мені таку капость!

— Але ж ніколи в світі, отче професоре! Як ви могли підозрівати нас у чомусь подібному? — мало що не обурювався пан Шмалємберґ.

— Ну, то вип’ємо за віднайдену згубу? — висунув проект мій неоцінений пан інструктор, а всі чини духовні та цивільні однозгідно його підтримали.

Радісно задзвонили чарки. Почалася, як то кажуть, дружня виміна думок. Отця Каштановича дуже цікавило, де пан Шмалємберґ навчився так добре по-українськи говорити.

— Як то — де?.. Та ж я ходив три роки до української гімназії в Тернополі. Так, до клясичної. Почав четверту клясу, але не скінчив… Бачите, я походжу з мішаної родини: батько був вихрест, мати — українка. Уявіть собі, мати дуже хотіла, щоб я по закінченні гімназії йшов до Львова на теологію. Але мої батьки згинули в один день у катастрофі поїзду, а мною, сиротою, заопікувався дідо по батькові, страшний ортодокс і вчений тальмудист. Той, знову, напирав на мене, щоб я зірвав із християнством і вчився на рабина. Як бачите — не вийшов з мене ні священик, ні рабин.

— Але вийшов злодій, — додав пан Бик, уже трохи з хмелем в чубку. Він геть зовсім стягнув із шиї яскраву краватку — «хомут», як сам її називав, порозпинав накрохмалений панцер сорочки, підійшов з чаркою в руці до нашого отця пароха і почав викладати своє «курікулюм віте»:

— Прощу отця єґомостя, він є мішанець, зі шмайґелесів, але я походжу з чисто руської фамілії, Грецько-католик! Та моя старенька була сторожихою на Городецькій, проти Копиткового, а я сам гулявз горнятком по какао до української захоронки, там, у подвір’ю, де був Сокіл Третій, може, отець собі пригадують?.. Там стояла американська голодна кухня!

— Добре, добре, скажеш те все на поліції, — поклепав його по плечі пан Шмалємберґ. — Збирайся докупи, їдемо. Вже час.

— Та куш від мене! — відштовхнув його пан Бик. — То єст мій отец духовний, я належу до його парафії і маю право все йому сказати, як на сповіді. Як схочу, то й в ґрабуйого поцілую.

— Ні, ні, цього вже не робіть! — відпрошувався наш парох, ховаючи руки позад себе.

— То хай отец приймуть від мене цих кілька кавалків на Службу Божу, — напирав далі пан Бик, витягаючи з кишені дебелий « баламут».

Наш парох стояв розгублений, не знаючи, що йому робити в такій вийнятковій ситуації з таким ревним «парохіянином». Аж виручив його о. Каштанович:

— На яку Службу Божу даєте? За здравіє чи за упокой?

— Що він таке заливає? — не зрозумів пан Бик.

Мій неоцінений пан інструктор поспішив із виясненням:

— Отець професор питаються, чи той фраєр, за якого даєте на Службу Божу, ще живий чи вже завалив кіти?

— А холєра його знає…

Пан Бик обняв за шию пана Шмалємберґа, відпровадив його під вікно і там пошептав йому щось до вуха. При тому, здавалося, король підземного світу ось-ось звалиться колодою на землю та й ще переверне Арсена Люпіна.

Пан Шмалємберґ звільнився з Бикових обіймів, посадив його, мов малу дитину, на «недокінчену симфонію» і справу з богослуженням з’ясував так:

— Ну, що ж… Закам’яніле серце цього розбійника зм’якло, як віск, і він хоче конче замовити Службу Божу на інтенцію того лахудри, що бухнув цибулюотця професора. Клопіт лише в тому, що ми фактично не знаємо, чи він ще живий, чи вже теплий труп. Бо ми йому всипали такого шпрайса, що він справді до завтра може копита витягнути. То ми так договорились: якщо він з того вилижеться — дамо «за здравіє», а як дасть дуба, то буде «за упокой», добре?

— Та добре, — здвигнули плечима отці духовні, бо й що інше могли сказати на таку пропозицію?

Тут раптом у кімнаті щось так заклекотало, немовби надтягала повітряна труба або яке торнадо. Всі стрепенулись, оглянулись, а то пан Бик завалився на «недокінчену симфонію», звісив туге карчило на сніжно-білий передок сорочки і захропів, аж любо.

— Ось бачите! — розвів руками пан Шмалємберґ. — За фраєромганяється вся мундурова і тайна поліція львівського воєвідства, а той спить, як ангел. Це є, власне, той слабий пункт, що заведе його колись під стричок: хлопище здоровий, як буйвол, а голова слаба.