Іван Керницький - Король стрільців

Начальник Адміністративно-Карного Відділу, пан меценас Закарлючка, подивився з-поза окулярів у роговій оправі з чималим співчуттям та спожалінням на скоцюрблену постать підсудного, на його розпанаханий лоб, попідбивані очі, запухлий ніс, на руку, що бездушно звисала на білій пов’язці, подивився та й згідливо хитнув головою:

— Говоріть, говоріть.

— Світлий Суде! — промовив обвинувачений. — Мені зовсім не важно, яку кару ви на мене сьогодні наложите: чи мене виправдаєте, чи скажете повісити на найвищій альпейській сосні — мені однаково! Та й у ніякому випадку я не матиму жалю ні до вас, пане меценасе, ні до пана голови табору, та хоч би й до приявного тут на залі пана команданта поліції. Зате ж ношу в своєму серці глибокий жаль до новочасної науки і техніки! Що тут довго воловодитись: я вже не вірю, мої панове, в жаден поступ і найновіші здобутки людського духа! Ввесь отой шум та гармидер про століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і зв’язки з Місяцем, — це все, вибачайте за двозначник, і не скажу, що воно таке… дурноляпство, бридня, та й годі!

Насправді воно було так: прийшов на нашу залю мій щирий друг, Володя Шостакович, та й каже: — Толя, купи мотор!.. — А йди ти к… звідки прийшов! — відпекуюсь. — На біса він мені здався, твій мотор? Все одно їздити на ньому не потраплю, бо й зроду-віку на такому чортополосі не сидів… — А він, той самий Володя, ну, таки просто благає: — Купи, Толя, побратиме дорогий та рідний! Першоклясна, каже, машина. Найновіше чудо техніки! Сядеш — так і сама тебе везе, аж іскри креше! Амфібіяльна, каже, штука: як добре попреш, то й до Америки по воді заїдеш. Невидальщина та й небувальщина!

— Гм!.. — міркую. — Хир його знає… Може, воно таки справді — чудо техніки?.. Ану, якби так попробувати!.. А був я тоді саме при копійчині: трохи «бруху» пустив між запроторений народ та й декількох п’ятьорочок позбувся. Ну, кажу, Володя, давай! Робімо ґешефт!.. Торгувались, торгувались, Володя правив тисяч так чи і не з вісім, я давав чотири, і взагалі, вийшло таке заплутане діло, що й досі не знаю: купив я той мотор чи, бува, таки і не купив… Найголовніше те, що могорич зараз запили, як і годиться, скитальську душу розвеселили та еміґрантську журбу-горе розігнали… А тоді я й кажу: — Ну, Володя, давай це найновіше чудо техніки! Побачимо, що воно за штука! Їхати бо то я, нікуди правди діти, зроду-віку на такій кобилі не їздив, та раз сказано — століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і міжпланетна комунікація, — так наше діло горою! Є ж, кажуть, літаки, що самотужки літають, без хлопа, ану ж, трястя його матері, людський інтелект так уже високо двигнувся, що й таким мотором кермувати не треба, ні гальмувати його, ні додавати газу, ану ж він тебе саморуч просто на бльок завезе, ще й по східцях на перший поверх витаскає? Раз сказано — чудо, так чудо!

Гей — ррруп! підсадили мене хлопці, спасибі їм, на сідельце, Володя пустив мотор, я перехрестився, — тррррр!.. Господи, Твоя сила, як дремне анатемська техніка, хай вона провалиться, як рване — просто таки ракета, чи що!.. Аж повітря в ухах лящить! Тут був біля 5-го бльоку, глянь! — а вже й коло третього опинився, вже й кухню минув, вже й на поліцію завертає! Бачу — добре, сатана, їде, простісінько на мій бльок орієнтацію взяв, хоч і ніхто ним, по суті речі, не кермує. Правда, біля кухонного бараку якесь беззахисне собаченя під колесо попало і на крихіткому здоров’ї либонь чи не постраждало, а так, взагалі, обійшлось без пригод. Аж біля поліції все діло пішло шкереберть і настало повне розчарування! Тут саме замість круто повернути праворуч, моє чудо техніки просто у в’їзну браму як бахне! — так і поминай, як звали… Що сталося опісля, бийте мене, ріжте, — далебі не пригадую…

Тут зараз забрав слово командант таборової поліції, пан сотник Викрикайло, що виступив на суді в характері головного свідка обвинувачення:

— Пане, — каже, — я вам можу пригадати, що сталося опісля, коли ви вже в такому молодому віці хворієте на ступневий параліч мізкових клітин. У першій мірі ще раз підкреслюю та зазначую, що ви герцювали на мотоциклі в стані комплектної нетверезости і, замість тримати руки на кермі, ви тримали їх у кишенях, та ще собі й посвистували. А по-друге — ваш несамовитий рейд не збувся на тому, що ви роздушили Богу духа винну собачку, фокстерієрка, з чорною латкою на хвості, власність пана бльокового Консервовича! Крім того, ви ще вивернули догори дном скриню з сміттям число 2, налякали на смерть паню добродійку Язичинську, особу хвору на серце, і поломили на городі всі квіти, що їх наше українське жіноцтво щось з півтора місяця плекало та підливало. Ціле щастя в тому, що в’їзна брама в таборі була тоді закрита, а то хтозна, куди ви ще на тім моторі заїхали б та скільки біди-лиха накоїли б. Самозрозуміло, стукнувшись у повному розгоні об в’їзну браму, ви так себе влаштували, що мої хлопці ледве вас позбирали і в простиралі занесли в таборову лікарню. А ваше «чудо техніки», своїм порядком, пошкаматало на гамуз…