Іван Керницький - Король стрільців

— Та ви гадаєте, що це вже кінець моїм стражданням? Куди там! Колись, давненько, ще таки либонь у школі, я читав, що в субтропічних країнах лютує така пошесть — сп’ячкою її звуть. Сяде собі такий кольоровий чоловічина де-небудь на бамбуковому пеньку і спить. Спить, спить день, два, три, цілий тиждень, аж засипляє на смерть… Боюсь, чи я часом не заразився від когось тією страшною недугою. Бо я так само, надто ще після того, як хильну через міру самогону, коли ляжу спати, то сплю, сплю, сплю і проснутись не можу. А коли вже вкінці проснуся, тоді мене нападає інша, теж доволі небезпечна слабість: позіхання! Не встигну винести крісельце перед барак та сісти собі на сонечку, а вже позіхаю, та так широко позіхаю, трохи рота не роздеру та щелепів не позриваю. А раз — таки зірвав, чесне слово! Як позіхнув собі знебачки, та так щиросердечно, на ввесь рот, а долішня щока — хрусь! — і вискочила з замків! Та тоді саме, немов спасення з неба, надійшов наш пан бльоковий, хлоп — як мудь, щовечора ходить до клюбу і тренується в боксуванні. Він зразу кинувся мені на рятунок: як трахне мене правим серповим, а щока — гоп! — і заскочила на своє місце! Та й славити Бога, що заскочила, а то зараз пополудні я мусів ставати до фотографії, бо виготовляв собі папери до Канади.

Уявіть собі, до чого подібна була б моя відбитка, коли б наш пан бльоковий не припасував був мені щелепів і не стулив роззявленого рота!

— Отак, мій друже, я караюсь на тій нещасній еміґрації! Це не життя, а мука. І що мені, кінець кінцем, тепер ще залишилось? Здоров’я зруйноване назавжди, нерви знищені, духова рівновага захитана… Що робити, сам не знаю. Хіба — вдатися ще раз до лікарів. Може, ви знаєте якого доброго спеціяліста?

— Знаю, — кажу, — знаю дуже доброго спеціяліста, який напевно вилікує вас з усіх страждань.

— Спасителю мій! — зрадів мій побратим і повис мені на шиї. — Давайте мені його сюди! Де він? Ви знаєте його адресу?

— Знаю.

— Ну, ну, кажіть, я вже записую!

— Будь ласка: Адміністративний бльок, кімната 41. Не дверях є табличка: Уряд праці.

— Що?!..

…Не хочу детально описувати тієї бурі та колотнечі, що скоїлась опісля в 15-му бльоці. Скажу лише, що й від американських літаків під час нальоту я так швидко не тікав, як тоді з мешкання мого щирого друга. Само собою, що з того часу мій друг Осип не говорить до мене, ні не здоровкається і взагалі бойкотує мене на кожному кроці.

Так то іноді буває: скажи другові правду — напитаєш собі ворога…

Величаве свято влаштовано вчора ввечері в честь нашого заслуженого й визначного вченого, професора Книголюбенка. Хоч заля таборового театру не була так щільно зашпунтована публікою, як, наприклад, позавчора на пописах того сватка, що показував маґічні штуки, то все ж і цим разом зібралося в театрі поважне число громадян, щоб гідно вшанувати нашого корифея з приводу 35-ліття його наукової праці. Самозрозуміло, перший виліз на сцену Пан Голова Таборової Управи та виголосив коротеньке вступне слово, що тривало більш-менш годину. Потім місцевий хор відспівав тричі підряд грімке «Многая літа» на нуту «Ми гайдамаки». Тронутий цим співом до душевних глибин, Достойний Ювілят так зворушився, що заплакав, як мала дитина, і можна докладно помітити на одній з фотографій з цього свята, що їх продає тепер кооператива в ціні по 5 н. марок за штуку. Далі чергувались та переплітались привітання з промовами, а промови з доповідями про величезні заслуги нашого вченого, що 35 літ сіяв духовий обрік на народному перелозі. В міжчасі деяка частина публіки, наприклад, матері з грудними дітьми, була примушена покинути залю, щоб покласти дітей на сідало, бо таборовий лікар не дозволяє спати немовлятам у театральній залі, де тіснота, душнота і взагалі не надзвичайно з гігієною.

Наприкінці під рясні оплески авдиторії появився на сцені сам Ювілят. Щоб придати йому хоч трохи празничну подобу, місцева Суспільна Опіка випозичила для нього на цей вечір у одного заможнішого політичного еміґранта чорний ґарнітур, шлийки, твердий ковнірець та краватку, так, що заслужений учений представився широкій публіці в зовсім новому насвітленні.

Під час ювілейних святкувань трапився ще один небуденний факт: піднесені на дусі мешканці 10-го бльоку (в ньому саме живе проф. Книголюбенко) єдинодушно висунули проект доставити визначному вченому на подвір’ю біля десятого бльоку хай і невеликий пам’ятничок, тим більше, що каміння в Альпах до лиха і трохи, а наші скульптори все одно ходять без діла й байдики збивають.