Іван Керницький - Король стрільців

У міжчасі пані добродійка після основних розшуків віднайшла свою штучну щоку, а далі склала прилюдно офіційну заяву такого змісту: так, щоб ви знали: випроваджуюсь з того паршивого лягру! Що буде, то буде: їду на родіну! Не вговорюйте мене та не переконуйте, ніщо не поможе! Завтра стаю під комісію!

— Зробіть нам цю страшну прикрість і станьте ще сьогодні, — дораджував їй дехто.

— Господи, забери її вже раз на яку іншу зону! — зітхали по кутках ближчі сусіди.

Розуміється — були це лише їхні побожні бажання, бо добродійка вже не раз і не двічі «випроваджувалась» та «виїздила», але завжди не далі, як з кімнати на коридор і назад у кімнату. Так і тим разом — вона, не гаючи часу, спакувала свої манатки (було того щось 28 куфрів, клунків та коробок), повиносила те все барахло на коридор, сіла на ньому, гей квочка на курятах, і так уже кучкувала аж до ранку.

Та що з того, що вона там кучкувала? Сяк, чи так, нікому тепер не було до спання. Вибитим зо сну, розгарячкованим та подратованим мешканцям залі не під силу вже було опанувати нерви і зберегти душевну рівновагу. Пристрасті переливались через край, як весняні води з берегів, спори й суперечки спалахували, як іскри! Не минуло багато часу, а посварилися всі всуміш: сусіди з сусідами, жінки з чоловіками, батьки з дітьми, старі еміґранти з молодими, східняки з західняками, а католики з православними. Наприкінці дійшло до того, що треба було кликати бльокового, поліцію, команданта табору і директора УНРРА.

Тарарам такий піднявся, аж гей!

Наш друг, Іван Степанович, прокинувся вранці в погідному та привітному настрою. Правда, в голові йому шуміло, як у млині, та й із шлунка відбивалося якоюсь бензиновою гидотою, але так, в загальному, він почував себе зовсім задовільно. Зате ж його сусід і земляк, Степан Іванович, що спав зараз побіч нього, нарікав на чому світ стоїть, що не виспався ні за макове зерно.

— А що ж ви робили вночі? — спитав Іван Степанович, смачно позіхнувши.

Степан Іванович витріщив очі.

— Як то — вночі?.. Хіба ж ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Господи, Боже мій! Та ж на залі цілу ніч ніхто ока не заплющив! Авантюра була колосальна, мало що на ножі не пішло. Поліцію кликали, в цілому таборі трубіли на сполох. Мертвий, здається, встав би з могили, а ви кажете — спали!

Іван Степанович дивом дивувався:

— Тю, тю на тебе… Справді чудасія! Та мушу вам сказати, Степане Івановичу, що сон у мене зовсім особливого характеру. Коли ляжу, то вже, можна сказати, сплю. Світ буде валитися, а я спатиму. Одного я не можу збагнути: яким чудом через ніч вискочила мені на лобі така велика ґуля?

— Біда зо мною! — каже мій щирий друг Осип із 15-го бльоку. — Від довшого часу помічаю, що погано. А по правді казати, сам не знаю, що за лихо зо мною трапилось! Вже у лікарів радився-радився, спеціялістів, і своїх, і німців, навіть в одного лотиша був, — все дарма, і вони нічого не второпають. Одні кажуть, що воно з нервів, інші, мовляв, що це шлунок щось не статкує… Щодо мене, то мені здається, що це все з нервів, хоч і багато дечого промовляє за шлунок. Бо ж як собі, кінець кінцем, пояснити оту мою неприродну, хворобливу прожорливість? Правда, не перечу: добре і смачно поїсти я віддавна люблю, і так уже мені завжди в житті таланило, що і вдома було що з’їсти, та й тут, на далекій скитальщині, теж, славити Господа, не бракує. Я розумію, чому ні, можна поїсти, коли є апетит, але ж, кінець кінцем, треба чути в сій їжі якийсь смак! А я — самі бачите: апетиту не маю, хоч гинь, ніщо мені не смакує, навпаки, від їжі мене просто відпихає та гидь мене бере, як лише гляну на що-небудь з’їсне. А проте цілісінький день я тільки й те роблю, що їм, їм і їм, і від’їстися не можу! Надосвітку прокидаюся — їм, лягаю спати — їм, пробуджуюсь серед ночі — теж їм, неначе той, що щойно вчора прийшов з концентраційного табору. Ось як знищила мої нерви проклята воєнна хуртовина!

— Трапляється теж зо мною така біда, що я зовсім затрачую свідомість та попадаю в якийсь дивний обморок до того ступеня, що й про їжу забуваю. Це буває переважно тоді, коли сяду в тіснішій компанії грати в карти. Не перечу, що раніш я теж любив заграти в карти; особливу ж ціну надаю таким грам, що розвивають наш інтелект і при яких треба багато думати, наприклад, «очко» або «66». Та ще ніколи такого не бувало, щоб я три дні підряд сидів при картах, забувши про ввесь світ і про себе самого.

…Прийшов отой святий Великдень. Ну, самі знаєте, як то буває: чужина, бо чужина, скрута, бо скрута, та все ж, я воно не було б, а такий роковий празник треба гідно відсвяткувати! Так само і в мене: не перечу — було що випити, було і чим закусити, бо й дружина тричі на кухню з братванками обернула, та й хоч і різників трошки нам поліція переполоскала, то все ж таки я ще вспів на час пристаратися і шинку, і ковбасу, і все, що годиться. І так, взагалі, як чую від людей, цьогорічний Великдень у нашому таборі пройшов доволі величаво. Кажуть — на майдані була велика «кірхпарада», служило сім священиків, співали три хори, ну, а далі посвячення пасок, гагілки, обливання водою… Та що мені з того всього, коли я нічого не чув і не бачив! Як у Велику Суботу прийшов від Плащаниці та як засів з камратами до карт, то аж у Світлий Вівторок опівночі поцілував стіл і перестав грати. Ви подумайте! Таке врочисте свято, Христове Воскресення, а я — гей той кальвін нехрещений, і в церкві не був, і футбольних змагань не бачив!