Олена Печорна - Фортеця для серця

— Оце ви вигадали! Дівчатка, ви чого? Зі мною все гаразд. Віко, ти ні в якому разі не картай себе, чуєш?

Остання побитим цуценям зазирала в очі й страшенно боялася помітити в них докір: мовляв, це через тебе. Натомість Людмила Миколаївна найпершою стисла її долоньку у своїй:

— Як мама? Не ображає?

Захитала головою у відповідь. Жінка погладила дитячу щічку, з якої вже встигли зійти синці.

— Мені переказували, що твоя мама намагається змінитися. Знаєш… Мені важко дібрати слова, Віко, але якби твій батько розкаявся, я б не мала претензій… Правда.

Віка сіпнулася, немов її вдарили прямісінько в обличчя.

— Тихше, дівчинко, тихше. Я не збираюся нічого такого робити, та й слідство моє бажання навряд чи візьме до уваги. Коли чесно, то я дуже боялася, що ти мене звинуватиш.

— У чому? — щиро здивувалася дівчинка.

Жінка замислено зітхнула:

— Не знаю. Це складно. Він же все одно лишається твоїм батьком. І чи легко бути дочкою злочинця? До того ж усіх колись звільняють… Що буде тоді?

Віка притулилася до руки й поцілувала.

— Я не знаю, зате мені тепер… не страшно.

Жінка просяяла:

— Правда? Тоді це все недарма. Ой! Любочко, а ти змінилася… Оченята світяться. Потоваришувала з дівчатами, еге?

Люба щасливо кивала.

— А перестала себе мучити?

Дівча завмерло, а жінка всміхнулася:

— Дівчатка, не дозволяйте їй морити себе голодом. Ти красуня, Любочко, справді. Бо краса — це наша неповторність. Повір у себе, квіточко, домовилися?

Кивнула щасливо, бо Людмилі Миколаївні не можна було не вірити.

— Ну от… Дійшла черга до моєї художниці…

Леся відчувала, як часто-часто стрибає серце в грудях. Жінка ніжно торкнулася пальчиків і всміхнулася:

— Невже малюнка мені не принесла?

Дівчинка засвітилася, як новорічне деревце в передчутті дива. Це ж треба! Людмила Миколаївна скучила за її малюнками! Її малюнки потрібні! Дівча тремтливими руками дістало аркуша із сумки й простягло вчительці, боячись дихати. Сподобається? А що, як ні?

Жінка уважно подивилася на папір і заплакала. Сльози бігли й бігли, вона намагалася їх сховати, розчулено витирала долонею, остерігаючись, що зіпсує малюнок, але раптові емоції відмовлялися коритися, бо на малюнку була зображена школа під горіхами. Будиночок, здавалося, зігрівався зсередини, а крізь вікна було видно школярів, що сиділи за партами, склавши рученята. Усі вони сяяли усмішками й зосереджено дивилися поперед себе… а там… стояла молодесенька вчителька й щасливо всміхалась у відповідь. Учительку легко було впізнати, бо то була Людмила Миколаївна.

— Сонечко моє, як же я скучила за уроками й школою!

— А ви скоро повернетеся?

Жінка втирала сльози:

— Не знаю. Кажуть, щоб одужати, потрібен час. Та й тато… він дуже сварився, заборонив повертатися до роботи.

Усі три похилили голови й стали меншими. Учителька закивала:

— Та як же я без школи? Лесю, це ж усе одно, якби тобі заборонили малювати. Не можна забороняти того, що робить нас щасливими. А ти, моя дівчинко, будь-що маєш малювати. Знаю: бабуся буде проти твого навчання в місті, але… тобі не можна інакше. Чуєш? Не можна…

— Це комусь стільки говорити не можна. Людмило Миколаївно, неслухняна ви пацієнтка. Дівчатка, вашій учительці слід поставити двійку за поведінку. Не вміє вона лікуватися…

Подружки перезирнулися розгублено, а вже знайомий лікар розсміявся:

— Ну от. Місію виконано. Налякав відвідувачів. Ой! А що тут у кишені лікаря? Певно, отакенний шприц.

Дівчата, не змовляючись, заплющили оченята, проте з кишені халата таємниче з’явився ніжний букетик паперових пролісків.

— Я, звісно, не художник, а лише хірург, однак теж щось умію.

Молода жінка зашарілася, і на блідій шкірі заграв несподіваний рум’янець, а дівчата захоплено й синхронно роззявили роти. Не збагнула загальної ейфорії лише Аліса Петрівна, яка хутенько забрала відвідувачок. Останнє, що бачили подружки, коли зачиняли за собою двері, була усмішка Людмили Миколаївни… несмілива й від того подібна до першої весняної квітки. Уже в автобусі кожна з трійці думала про своє, але всі троє були по-справжньому щасливі. Власне, як кожне з того рейсу милосердя.

Так назвала подорож у звітах про виконану виховну роботу Аліса Петрівна, хоч, відверто кажучи, навіть їй було все одно, як цю справу називати на папері, бо головне вписалося в дитячі серця, а туди з ручкою так просто не залізеш і помилок червоним чорнилом не виправиш. Досвідчена жінка пізно ввечері скептично оглянула себе в дзеркалі, немов могла на око прикинути, чи бодай на йоту схожа на оту перебинтовану дівчину. Молоде. Зелене. Дивне. Нехай. Але чи вишикувалася б черга відвідувачів, коли б у лікарняній палаті опинилася вона, педагог якоїсь там категорії? Жінка сумно зітхнула й відійшла. Є речі, що їх не може дати нам ніякий досвід.