Олена Печорна - Фортеця для серця

— У мене?

— Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?

— Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.

— Угу.

— Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.

Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.

— Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.

Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:

— Нічо, ми ще кілограми порахуємо.

Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.

Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:

— Дякую, Лесю…

— Та нема за що дякувати.

Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.

— А з вами можна дружити?

Подружки всміхнулися:

— Авжеж.

Лише Петько невдоволено буркнув під носа:

— Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.

Віка зиркнула грізно:

— Ти щось сказав?

— Ні. Вам скажеш — собі дорожче вийде. Банда!

Дівчата розсміялись одночасно — уже втрьох.

Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю масового ураження — Алісу Петрівну. Ця особа, коли вже дійшла висновку, що ситуація чи дія підлягає певній педагогічній доктрині, доводила її до логічного кінця, не зважаючи ні на які перешкоди. Словом, у молодесенького завідувача не було жодного шансу, хоча, чесно кажучи, він якось і опиратися не збирався, усе приглядався до строкатого товариства. Діти чемно стояли парами, мовчали, немов партизани на допиті, і лише в очах їм стрибали вогники непереборного бажання швидше зустрітися зі своєю вчителькою.

— То ви в такому складі плануєте відвідати хвору?

— Ви правильно зрозуміли, — неначе учня, повідомила завідувача про слушну відповідь Аліса Петрівна.

Високий молодик, що йому якось по-особливому пасував білий халат, ще раз обвів поглядом своєрідну чергу, усміхнувся кутиками вуст сам собі, ще тепло так, від чого навіть Аліса Петрівна знітилася, не сподіваючись, очевидно, такої усмішки під час цілком офіційної розмови.

— Ну що ж… І всі до Людмили Миколаївни?

Малеча активно закивала головами, ще й так, що аж зуби зацокотіли: мовляв, так-так-так.

— Хороша вчителька?

Дружним хором:

— Найкраща!

Чоловік відверто розсміявся:

— Вірю-вірю. Що ж, у такому разі відмовити не маю права. Але домовмося, що ви не всі разом, а групами вчительку відвідуватимете, га? І ще… — голос набув таємничих ноток, — надіньте, будь ласка, марлеві маски, от тільки ви, певно, усі наші запаси одним заходом вичерпаєте. Але чого не зробиш заради дітей! Згода?

Дітлашня мало не пищала від щастя, насилу стримуючись, щоб жоден зайвий звук не вирвався назовні. Завідувач шанобливо глянув на Алісу Петрівну: мовляв, дисципліна, нам би таку старшу сестру до відділення. Педагог комплімент сприйняла, але покликання мала вузького профілю, тож одразу заходилася ділити дитячий колектив на групи. Леся, Віка й Люба опинилися в одній групі випадково, але тому лише зраділи. Ішли до палати останніми й часу на спілкування, звісно, мали найменше, бо решта вже щасливо теревенила в автобусі про те, як багато бинтів у Людмили Миколаївни на голові.

Коли ж двері палати відчинилися, дівчатка втрьох досить дружно ойкнули. Людмила Миколаївна лежала на ліжку вся перебинтована. Грудна клітка й голова ховалися за білими візерунками медичних пов’язок, від чого шкіра видавалася дуже блідою, мало не прозорою. Зате очі… вони лишилися тими самими й тепер дивилися тепло-тепло, як два вогники, коли довкола заметіль. Хвора жінка всміхнулася й зовсім стала схожою на колишню Людмилу Миколаївну.

— Як справи, мої хороші? Спасибі, що приїхали, я так скучила!

Трійця кинулася від дверей й оточила ліжко вологим колом. Чому вологим? Бо всі як одна розчулено хлюпали носами й трохи не ридма ридали.