Олена Печорна - Фортеця для серця

Віка без упину тулилася до мами, як немовля, їй-богу! Усе зазирала в очі, боялася випустити мамину руку бодай на мить. Та мати була справжньою, абсолютно новою, але її мамою. І будинок був її, хоч скоро тільки гості зайшли досередини, як відчули, що в ньому щось не так… От тільки що? Зникла яма. Відчуття провалля розвіялося, немов його й не було, натомість лишився звичайний будинок. Бідненький, на жаль. Але в якій сільській хаті тепер було інакше? Десь краще, десь гірше, але скрізь без особливої розкоші. Та й чи була вона в сільських оселях бодай колись? Навряд. Хіба тільки добробут, і то не скрізь. Бо розкіш — це коли зайве, а в природі зайвого не існує. Кому, як не селянинові, те відати? Як-не-як, коло землі живе, серцем її відчуває.

От і тієї весняної днини жіноцтво схвально роззиралося довкола, дарма що в оселі панувала крайня бідність. Простенько? Нехай. Головне — скрізь чисто. Підвіконня й підлога, вкриті свіжою фарбою, тепер яскраво підморгують гостям. У кутку величеньке ліжко на двох, застелене рожевим простирадлом, бо ж для дівчат. Стіни де-не-де були потерті, але геть усі дірки в них ховалися за календарями з квітами. Де їх стільки господиня й дістала! А що різних років, то дрібниці! А гарно ж як! Квіти, куди не глянь. Он китиці бузку, здається, навіть пахнуть. Та ні, то чай пахне на столі, що простісінько під вікном стоїть. Краса яка! Замилуєшся. Величезний (як молодиця його й затягла!) стіл мав особливу — круглу — форму! Ну, кіно, та й годі! Ще й застелила он вишитою скатертиною, щоб уже на ній розставити смакоту: чай і справжнісінький торт.

— «Наполеон»? Галю, ну ти й господиня! А смачнючий! Поділишся рецептом?

Жінка щасливо всміхалася — і роки пиятики злітали кудись далеко, розкриваючи абсолютно інше обличчя. Виявляється, вона має живі очі, у яких тепер вистрибують сонячні зайченята.

— Звісно, Дусю. Я ж у дівоцтві й не таке могла приготувати… Короваї пекла, не повірите.

Жінки сиділи за круглим столом, накинувши на плечі квітчасті хустки, що їх подарувала господиня, і смачно прицмокували, ласуючи новою порцією печива, тоді як діти… А чого слід було сподіватися від дітей? Правильно. Дівчатка встигли проковтнути по чотири шматочки й задоволено муркотіли, чухаючи животики. Ну, справжні тобі кошенята. Безпорадні та щасливі.

Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки — і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось — і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.

Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!

У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.

— Гарна яка!..

— Ото фата!..

— А сукня!..

— Дивіться, дивіться, як усміхається!..

Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.

— Яка краса!

— То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?

— А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.

— Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.

Віка супить брови:

— Це ще чого?

— Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!

— Тю на тебе, Петьку!

Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:

— Доля.

Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:

— Ну й аферистка наша Людочка!

Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:

— Це ж чому?

— Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.

Жінки розсміялися:

— Кохання ж!

Нещасна не вгавала:

— Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.