Олена Печорна - Фортеця для серця

— Кажуть, що планували до обласної лікарні спершу везти, але стан був дуже важкий…

— Угу. Нетранспортабельна.

— Яка-яка?

— Ой, кумонько, не можна чіпати було.

— А тепер?

— Ніби легше. Кажуть, що голову зашили…

— Голову?

— Та тьху на тебе!.. Оту рану зашили. Кров спинили. Ніби ребро одне зламане.

— Ще й ребро?

— Отож!

— То це довго Людмили Миколаївни не буде. А як же школа?

До сільради запливла Валентина Йосипівна й поважно оглянула збіговисько:

— Як-як? На отій… молодій особі вчительські кадри в районі не вичерпалися.

— То хто буде?

— Хто-хто? Учителька. І не гірша від колишньої.

У цій своїй оцінці світило педагогічної думки була близька до істини. Учителька була не гірша, бо вчила добре, але не тільки дітей. З району рятувати становище зголосилася методистка — ще той зубр науки. Тіточка встигала геть усе підвести під програму і якусь чергову постанову. Тож за кілька днів такої активності перший ворог Людмили Миколаївни з таким щирим трепетом згадував молоду колегу, що вже не йойкав, а плакав гіркими слізьми й на кожному кутку в селі без упину зичив швидкого одужання.

Зичили того самого й діти. Уся школа сумувала за своїм світлячком. А Віці… сердешній оголосили бойкот. Леся підозрювала, що то була справа рук чи, точніше, язика Петра Зайченка. Ну, талант у хлопчини — створювати проблеми всім довкола.

Віці й так було несолодко. Неборака перший тиждень до школи не потикалася через нездоров’я, а кілька наступних ходила, немов на муштру, бо кожен наввипередки прагнув кинути в спину образливе «це вона винна». Леся зазвичай ніколи не втручалася в клімат колективу, найчастіше збоку спостерігала за думками учнівських мас, проте в цій ситуації втрутилася кардинально. Навіть давній приятель вітер не впізнав у цій розсердженій тигриці своєї ніжної художниці. Леся ладна була йти в бій мало не з кулаками, щоб тільки оборонити честь подруги. Однокласників узяв легкий шок: надто впевнений вигляд мала Леся, найкраще було б не чіпати її. Та що казати, коли навіть Петько прагнув обходити Віку десятою дорогою, якщо поряд була Леся. А Леся була поряд завжди й скрізь.

Дівчатка так звикли одна до одної, що засинали лише вдвох. Лесине ліжко вже й сумувати почало за господинею, бо малі тепер вмощувалися на печі, міцно обійнявшись. Усе робили разом: їли, читали, готували уроки, допомагали бабусі в господарстві, бігали до крамниці.

— Ти диви, як сестрички!

— Угу. Мої он ріднесенькі товчуться з ранку до вечора, а ці…

— Одне лихо до іншого тулиться.

— А й справді.

Та дівчатка мало звертали уваги на пересуди. Звикли до чужих поглядів, як звикаєш до того, що погода буває примхливою: то сонечко сяє, то сніг мете. Хоч зима мала незабаром скінчитися, а весна… вона обіцяла життя й кохання.

— Восьмого березня чекай від Миколки освідчення, — констатувала Віка, гріючи боки на печі.

Леся нітилася:

— Ще чого! Він мене й не згадує, відколи перейшов до школи в Степовому.

Віка пустила очима бісики:

— І не кажи! От тільки чомусь крутиться довкола бібліотеки, коли ти там малюєш. Це ж коли таким книголюбом став, спитати б?

Леся махнула рукою й зітхнула:

— Як же мені бракує Людмили Миколаївни… Тітка Дуся добра, вона дозволила бодай у бібліотеці малювати, але… то не те. Усі заходять. Я в куточку заховаюсь, а сама тільки те й роблю, що непокоюся: ану ж бабця побачить?

— Угу, — Віка опустила понуро плечі. — Ото б відвідати Людмилу Миколаївну, бодай одним оком побачити…

Леся замислилася.

— А попрохаймо Алісу Петрівну, щоб допомогла. Вона ж стільки торочить про добро й милосердя, нехай тільки спробує відмовити.

Віка аж підскочила, чим страшенно роздратувала Мурка, який саме вмостився спатоньки в ногах говорух.

— І як нам раніше таке на думку не спало?

— А раніше й не пустили б, бо стан був важкий. А тепер можна.

Можна їм. Ото понавигадують. І нащо в те місто потикатися? Учительці від того легше стане? Хоча… Кіт був змушений погодитися…. бо таки тямився на душевній терапії й багато чого помічав… От і сьогодні з усім своїм котячим подивом змушений був відзначити, що Голка, Вічина мати, приходила відвідати дочку абсолютно твереза — як найчистіше скло. А це вже який тиждень після страхіття минув? Дивина. Сьогодні навіть цукерки принесла малим. Ніби десь у місті заробила копійчину. Усе щось порається в будинку-ямі, лаштує, чистить, миє. Мовляв, готує донечці сюрприз і хоче додому забрати якнайшвидше.