Андрй Курков - Остання любов президента

— Бачиш. — Він показує мені на одну з дірок. — Я все життя неправильно ходив. У тих, хто ходить правильно, дірки спереду, там, де великий палець, а в мене завжди на п’ятах!

Я розкладаю знайденні шкарпетки на його «ліжку». Уважно їх вивчаю. Відкладаю вбік одну чорну і одну темно-синю. Ті більш-менш сходяться за кольором.

— А ви маєте нитку і голку? — запитую.

— Звичайно.

Він знаходить стару бляшанку з-під монпансьє. За кілька хвилин я зашиваю чорними нитками обидві дірки і простягаю шкарпетки старому.

— Молодчина, — хвалить мене Давид Ісаакович. — Мені тільки, щоб у вушко голки поцілити, потрібно хвилин п’ять! А ти он як швидко впорався!

Минає ще хвилин п’ять, і переді мною стоїть зовсім інший Давид Ісаакович. Вірніше, стоїть правильний Давид Ісаакович, бо колишнього, обірваного й нерозчесаного, називати на ім’я й по батькові, та й ще на таке біблійне ім’я й по батькові, було трохи химерно. Хоч я й називав. Я просто не міг собі навіть уявити, що старий так зміниться, одягнувши нормальний одяг. Костюм на ньому сидів чудово. У Мириної мами гарна інтуїція. І сорочка — як на нього пошита. І краватка. Поки що він стоїть у шкарпетках, зосереджено дивлячись на коричневі туфлі, що стоять поруч на підлозі.

— Ну як? — питає.

— Чудово!

Коричневі туфлі, звичайно, не підходять до сірого костюма. Та це, як мовиться, деталь. А загальна картина справляє цілком непогане враження.

Він присідає, нахиляється і взуває туфлі.

— Тиснуть, проклятущі! — скаржиться він.

— Нові завжди тиснуть. Розносяться! — заспокоюю я.

Ми піднімаємося на міст. Вітер ще не нагрівся і дме досить сильно.

Посеред моста старий раптом зупиняється.

— Давиде Ісааковичу?

— Я не піду туди, — неголосно промовляє він, дивлячись на правий берег Дніпра.

— Але ж ви пообіцяли, та й дружина на вас чекає! — Я дивлюсь на свій «новий» годинник і розумію, що ми на десяту годину вже ніяк не встигаємо. — Ми вже запізнилися!

Міст тремтить. Вітер ворушить сиві коси старого. На його обличчі — переляк. І стоїть він якось невпевнено. Права рука шукає, за що вхопитися. Опускається на перила.

— Давиде Ісааковичу, ми ж вам усе купили. І костюм, і туфлі! Йдемо!

— А костюм дійсно купили, чи взяли напрокат? — раптом запитує він, і його зіниці впиваються в мене, як два добре затесаних олівці.

— Дійсно купили! У мене навіть десь тут є товарний чек із магазину. — Я киваю на порожню сумку, що теліпається у мене на плечі.

Нарешті старий заспокоюється. Робить кілька обережних кроків, а потім уже впевненіше крокує поруч зі мною.

«Треба якось його заговорити, бо ще утне що-небудь,» — міркую я.

— Давиде Ісааковичу. — Я на ходу повертаюся до старого. — Ви скажіть дружині, що розлучення треба буде відсвяткувати в ресторані! Тоді буде змога посидіти разом з отцем Василієм, і знову ваш костюм знадобиться...

— Відсвяткувати? — розмірковує він уголос. — А що, це ідея! Я вже давно не був у ресторані!

До РАГСу ми підходимо за чверть одинадцята. Мама Мири, побачивши нас, зривається з місця і поспішає назустріч.

— Де ж ви були! Я вже двічі домовлялась, щоб нас пропустили без черги.

Вона обертається до РАГСу і вказує рукою на чергу, яку переважно складають молоді пари. Черга невелика, чоловік двадцять.

— Хто останній? — весело запитує Давид Ісаакович.

Високий парубок у джинсовому костюмі підіймає руку.

— Та що ти, Давиде. — Мирина мама сплеснула у долоні. — Ми ж без черги! Ти ж ветеран війни! Ви ж нас пропустите? — Це вона звертається до черги.

Черга не заперечує. Добре, що літніх людей у нашій країні так поважають!

Мирина мама веде старого всередину, а я залишаюся надворі й уважно роздивляюсь молодих жінок, які розлучаються. У моїй голові лише одна думка: «От зараз ці красиві й простенькі молоді жіночки вийдуть із дверей РАГСу вільними. Вибирай будь-яку та й веди!»

Але це лише в думках. Насправді жодна з них мені не подобається. Та й настрій у мене не такий, який потрібно. Ранок сьогодні якийсь напружений. Зараз добре було б відпочити.

А вітер усе ще дме. Але зараз він ніби вже тепліший. Я роззираюся у пошуках кафе чи скверу. Поглядом натрапляю лише на булочну.

«Гаразд, — міркую я. — Дочекаюсь їх і привітаю. Може, Мирина мама пригостить нас кавою з тістечками? Все ж таки, як-не-як, важлива подія в її житті. Тепер вона вже справді зможе виїхати!»

Київ. Серпень 2004 року. Ранок.

Господи! Шоста ранку, а в моєму носі до цього часу витає запах парфумів, залишений учора Жанною, котра досиділа в нас до опівночі. Аби я не почав демонстративно позіхати, то вона залишилася б у нас і до світанку.