Андрй Курков - Остання любов президента

— Це черга за холодильниками, — з розумінням справи пояснила мені Мирина мама.

Ми відійшли трохи вбік.

Універмаг відчинився рівно о дев’ятій. Чоловічі костюми продавалися на другому поверсі. Вже через кілька хвилин ми знайшли потрібний нам відділ і порозбрідалися по ньому, роздивляючись одноманітну різноманітність чоловічих костюмів. Майже всі вони відрізнялися тільки розмірами. Звичайно, тут були й чорні, й темно-сині, й навіть сірі костюми, але всі однакового крою.

— А який у нього зараз розмір? — запитала, обернувшись до дочки, Лариса Вадимівна.

— Ну, десь приблизно такий. — Мира обійняла уявного батька.

— Що, так схуд? — здивувалася мама.

Мира звела плечима.

— А в тебе який розмір? — запитала вона, примружено дивлячись на мій пошарпаний джинсовий піджак, придбаний три роки тому в знайомого фарцувальника.

— Сорок вісім-п’ятдесят, — відповів я.

— То він що, — Лариса Вадимівна знову перевела погляд на Миру. — Він що, навіть худіший за нього? — вона кивнула головою в мій бік.

— Так, худіший і нижчий.

— Що нижчий, я пам’ятаю! Але про всяк випадок краще візьмемо сорок восьмий. — Знову погляд у мій бік.

Минуло хвилин п’ятнадцять, поки вона не спинила свій вибір на сірому костюмі швейної фабрики «Салют». Нічого особливого. Піджак із чотирма ґудзиками, штани з блискавкою в ширінці. Більш-менш пристойний вибір. Але мені не сподобався колір. Дуже вже він якийсь мишачий.

Сорочку й краватку придбали за п’ять хвилин. А от у відділі взуття довелося помордуватися. Ніхто з нас не знав, який розмір ноги в Давида Ісааковича. Мама Мири вирішила вирахувати розмір за допомогою логіки. Найчастіше трапляється сорок другий. Ось і в нього, вона кивнула на мене, також сорок другий. Але Давид нижчий на півголови. Тридцять дев’ятий — це жіночий розмір. Справжні чоловічі розміри починаються з сорокового. Тоді в Давида, мабуть, сорок перший!

Коричневі туфлі були дешевші за чорні на два карбованці, і ця різниця відіграла свою роль.

— А зараз треба відпочити, — стомлено видихнула Мирина мама.

Ми зійшли на перший поверх, і вона купила три склянки чаю і три ромові баби.

Київ. Серпень 2004 року. Вечір.

— Де ви є? — тріскотить з динаміка диспетчерського зв’язку жіночий голос.

— У ліфті застряг! — волаю я.

Сьогоднішній день після появи Догмазова покотився по спадаючій. У моєму кабінеті виявилися папери на приватизацію Суходільського цегляного заводу. Сама вартість заводу копійчана, але міністр договорився до того, що нібито я сам навмисно гальмую приватизацію — заради власних користолюбних інтересів. Після чого я не втримався від двох склянок «Хеннессі» і от тепер, їдучи додому, застряг у ліфті.

— Натисніть на кнопку «Стоп»! — командує диспетчер.

— Я й без цього стою.

— Натисніть!

Я натискаю.

— Натисли?

— Так.

— А зараз натисніть на кнопку потрібного вам поверху.

Палець втискає у металеву панель кнопку «13». Але ліфт чомусь не їде.

«Треба поговорити зі Світланою, — міркую я, — заспокоїтися».

— Ви вгору? — в розчинених дверях ліфту з’явилася дівчинка з білим пуделем.

— А це який поверх?

— П’ятий, — відповідає дівчинка.

— Мені потрібно вгору, а ліфт чомусь поїхав донизу.

— Значить, ви вже були нагорі, — спокійно пояснює мені дівчинка.

— А тобі вниз?

— Мені на перший! Треба вигуляти Павлика. — Вона киває на собаку.

У квартирі тихо грає музика. З вітальні в хол падає світло. Дякувати Богу, Світлана вдома. Я дуже хочу з нею поговорити, обняти її, погладити живіт, у якому, мов рибки, плавають двоє наших діток.

Мию руки. Заходжу у вітальню. А там на мене чекає сюрприз. За столом навпроти Світлани сидить — я не можу помилятися — Жанна з Великої Об’їзної. Вона сидить обличчям до мене та посміхається.

— Ти щось сьогодні пізненько, — озирнувшись, каже Світлана. — Та ми однаково без тебе не вечеряли.

Я німію. Мало того, що в моїй квартирі сидить проститутка з Об’їзної, то ми ще маємо разом з нею вечеряти! Чудово! Що робити? Зчинити скандал і вигнати її до дідька лисого? Що скаже Світлана? Це ж вона її сюди покликала. Більше нема кому. Та й скандали мені не подобаються. Я важко зітхаю.

— Сергію. — Світлана посміхається. — Зроби нам кави й замов по телефону піцу з креветками.

— Але ж тобі не можна кави!

— А Жанна принесла каву без кофеїну. Там, на кухні. А їй — звичайну!

Київ. Грудень 2015 року. Понеділок.