Андрй Курков - Остання любов президента

— Облиш, — перериваю я її здогади зовсім по-свояцьки. — Ця картопля має відношення до Ватикану.

З її обличчя зрозуміло, що моя підказка напустила у її голову ще більшого туману. Я відсовую тарілку вбік та не поспішаючи розповідаю про диво, зареєстроване Ватиканом, і про стурбованість Москви.

— Але диво одначе сталося? — запитує вона.

— Так, сусіди цієї старої і навіть мешканці сусідніх сіл підтвердили: було небесне сяйво, якийсь незвичний шум. Один сільський вчитель історії навіть сфотографував. Він впевнений, що це були прибульці. Але на негативі нічого не видно.

— Може, це дійсно провокація Ватикану? — досить серйозно припускає Майя. — Самі когось прислали, а потім з цього роздмухали диво. На Західній Україні безліч військових частин, а там за п’ятдесят доларів будь-хто може покататися на вертольоті...

Моя рука потяглася за келихом, але раптом здригнулась. Я вдивляюсь у свою долоню. Пригадую, як щеміла вона, натерта руків’ям лопати, коли я позбувався стресу агресивною трудотерапією. Щось дуже на це схоже... Хоча я не саджав ніякої картоплі...

— Ти хвилюєшся? — помічає Майя Володимирівна. — Не варто. Церкви різні необхідні, церкви різні всім потрібні. — На її чудовому личку з’являється лагідна посмішка.

Вона має рацію. Я якось дуже швидко звик до того, що вона завжди має рацію. Ні, не завжди, а лише два-три місяці тому, коли моє ставлення до неї покращилося.

Сьогодні вона вбрана у темно-синю спідницю і пишний светр у велику клітинку. Вірніше, у зелені та темно-сині клітинки. Можна покласти її і грати на ній у особливі шашки.

— У тебе не опалюють? — запитую я.

— Опалюють, але з вікна дме.

— Невже важко заклеїти вікно?

— Не хочу. Ти знаєш, коли вночі цей холодний протяг торкається мене, я отримую якусь дивну насолоду. Немов до мене торкається коханий з того світу...

Я саме пив вино. Чудове, породисте бордо. Я мало не похлинувся.

— Тобі потрібен психолог, — прошепотів я, відкашлявшись та забравши долоню від рота. — Яка ж це насолода?

— Я ж тобі пояснила — дивна! Розумієш, іноді навіть і біль може виявитися дивним задоволенням. Тобі коли-небудь доводилося знімати задирки навколо своїх нігтів?

— Задирки? — Я, нічого не розуміючи, витріщаюся на Майю.

— А, ну звичайно, тобі, як і кожному чоловікові, й невтямки, що це таке! Спочатку вони тобі не заважали, а потім ти віддав свої пальці спеціалістам, і вони тобі охайно підрізали, шліфували нігті, прибирали задирки...

Правда була на її боці. Але я не мав жодного бажання це підтверджувати — ні словом, ні жестом, ні кивком. Та вона й не чекала підтвердження.

— А я, — продовжувала Майя, — коли доводжу нігті до ладу, зішкрібаю шкірку біля нігтя доти, поки не відчую особливого, колючого болю. I це мені подобається. Для мене такий біль — це особливий сигнал! Дзвоник! Який дзеленькоче, нагадуючи мені, що я жива, що всі мої нервові клітини здатні приймати і сприймати навколишнє життя. І реагувати на нього. Я будь-який біль на себе приміряю. Якщо тобі буде боляче, можу і твій біль приміряти. Коли з Ігорем це сталось, я була ладна його серце собі пересадити, щоб і цей біль зробити фізичним і носити його в собі до смерті. Зараз цей біль уже неактуальний, а іншого немає.

Останні слова вона промовила з жалем, і я ледве стримався, щоб знову не порадити їй звернутися до психолога чи психіатра.

Але натомість я пропоную піти й випити кави до неї, туди, де холодний протяг викликає дивне задоволення.

Вона чомусь лякається. Навідріз відмовляється. Каже, що вона взагалі кави не хоче. I через п’ять хвилин іде, залишивши мене в доволі збентеженому стані.

«Чому? — намагаюся я зрозуміти її реакцію на мою невинну пропозицію. — Чи можливо вона зрозуміла мене двозначно?»

Я раптом починаю реготати. Раптом до мене дійшло: Майя могла б подумати, що я забажав її як жінку! Так, жінці могло б таке спасти на думку, але мене вона не приваблювала. У мене жодного разу не виникало еротичної зацікавленості нею, Майєю. Але якщо їй це сказати, то вона образиться. Ліпше промовчати.

Київ. 11 травня 1985 року.

До універмагу «Україна» ми з Мирою та її мамою під’їхали за півгодини до відкриття. Підійшли до групи людей біля центрального входу.

— Номер сто п’ятнадцять! Прізвище? — вигукував хтось.

— Іванченко! — відповів жіночий голос.

— Зараз ви сто четверта!

Я бачив, як жінка послинила недогризок хімічного олівця і швидко написала ним свій номер на долоні.