Андрй Курков - Остання любов президента

— Що лежить?

— Одна картоплина. Бажаєте подивитися?

— Картопляне диво?! — зітхаю я. — Гаразд, подивимось!

Він телефонує з мобільного своєму водієві. Через кілька хвилин я тримаю в руках круглу бульбу, завбільшки з футбольний м’яч. У голові думки позасихали.

— Я вже віддав інші дві картоплини на аналіз. Вона їх зараз сама продає по п’ятдесят гривень за штуку!.. До речі, баба Орися вже перейшла в римське католицтво, і сусіди за нею так само. Ватикан вже прислав робітників, які звели фундамент для майбутнього костьолу.

— Давай копай цю картоплю далі! Адже таких чудес не буває!

— Докопаюся! — обіцяє Свєтлов, а його маленькі очі блищать. — До речі, забув вас повідомити, що Казимир захворів.

— На що?

— Діагноз лікарям встановити важко, але симптоми тривожні. Більш як дві години не може тримати очі розплющеними. Починають опухати, і це супроводжується сильним головним болем.

Я замислено киваю. Клацаю вимикачем настільної лампи. Її світло падає на стіл правильним конусом. Не тремтить, не миготить.

— Гадаєш, видужає? — запитую.

— Важко сказати, я ж не лікар. Збирається летіти у Швейцарію, в дорогу клініку.

— Мені Швейцарія не допомогла, — сумно зітхаю я, пригадуючи Лейкербад і Цюріх одинадцятирічної давнини.

— Може, йому теж не допоможе, — так само сумно повторює за мною генерал Свєтлов.

Свєтлов підводиться з крісла. Простягає руку до м’яча-картоплини, що лежить на розгорнутій мат.

— Залиши, — прошу я його. — Картоплину залиши, а мапу забирай!

Він не ставить зайвих запитань. Охайно згортає карту, щоб земля, обсипана з картоплини, не потрапила на стіл.

Коли він іде, я віддаю картоплину помічникові. Наказую відвезти її на Десятинну, щоб кухар сьогодні насмажив цієї католицької картоплі для нас із Майєю. Побачимо, що буває з тими, хто наїсться «дива»!

Київ. 9 травня 1985 року.

Після нічної громовиці у небі світить яскраве сонце. Дуже вчасно подзвонив отець Василій. Покликав із собою до Давида Ісааковича.

«Ну й слава Богу, — подумав я. — Якраз останнє травневе свято. За чаркою горілки можна буде виконати те, про що я обіцяв кілька днів тому Мириній мамі, Ларисі Вадимівні».

І от фунікулер сповзає Володимирською гіркою. Отець Василій одягнутий у «штатське», лише його густа та довга борода натякають на те, що він — особа духовна. Я теж сьогодні легко вдягнений — навіть вітрівку залишив удома. Народ поруч веселий, напідпитку. А щойно полудень.

Пішохідний міст здригається під ногами. Зараз на мосту людяно. Всі йдуть на острів, ідуть з пакетами, в яких дзенькають пляшки й шурхотять пакунки з салом і ковбасою. Розморожений острів знову вабить любителів пікніків. І ми з отцем Василієм нічим від них не відрізняємось.

Мені незвично бачити на березі Дніпра, поблизу того самого місця, де я мало не загинув, де після цього ми разом зі старим і батюшкою, та й з іншими, більш нечастими гостями, моржували, відразу кілька веселих компаній. Один товстун, уже, мабуть добре зігрівшись зсередини, стоїть по пояс у воді й ляскає себе мокрими долонями по животу.

Я озираюсь на отця Василія. Він розуміє мій погляд.

— Людей треба любити, — басить він неголосно. — Хоч це й сволота. Але любити треба, бо інакше вони стануть ще гіршою сволотою.

У Давида Ісааковича пречудовий настрій. У кутку землянки стоїть ціла батарея пляшок з-під горілки та пива.

— Назбиралося за першотравневі свята! — хвалиться він. — Тут десь карбованців на дванадцять! Головне — на інший берег перенести!

Ми міркуємо: де накривати «стіл»? У землянці чи на березі. Вирішуємо — між землянкою та берегом, точніше — побіля землянки.

Розстеляємо старе покривало. Виймаємо з обох кульків принесений нами харч і пляшку горілки. Старий заметушився, розставляє сякі-такі тарілки й склянки. Ріжемо «арнаутку» й ковбасу товстими шматками.

Десь неподалік награє магнітофон.

В отця Василія у руках раптом з’являється літрова фляга в брезентовому чохлі. Він скручує кришку і наливає у склянки щось коричневе і дуже підозріле.

На обличчі старого з’являється питальна розгубленість.

— Ти це що? — скислим голосом запитує він.

— Усе в нормі, — заспокоює отець Василій. Потім дістає з кишені три маленькі мельхіорові чарки і розставляє їх поруч із наповненими склянками.

— Ми ж п’ємо, щоб говорити, а не щоб напиватись! — Тепер він тримає в руках пляшку горілки. — Портвейн зі склянок — добре, а от горілка потребує значно повільнішого темпу.