Андрй Курков - Остання любов президента

— Ваша дружина чарівна. Але ці ваші поїздки з нею Великою Об’їзною... — Він розводить руками. — Я цього не розумію.

— Але ж я не на службовій машині.

— Дякувати Богу! — всміхається він. — Але навіщо вам це?

— Ви знаєте, — переходжу я на інтимний шепіт та, цілком машинально, кидаю погляд на двері, немов перевіряючи, чи зачинені вони, — жінка чомусь зацікавилася проститутками. Сам не знаю чому. Але з вагітними не сперечаються. Кажуть, що жінки під час вагітності стають несповна розуму.

— Дружина? Гм... — Майор знизує плечима. — Ви, будь ласка, відмовте її від таких подорожей. До речі, власну машину вам також час міняти. Ви ж не маєте фінансових проблем.

— Не маю, — погоджуюсь я й відразу ж розумію, що його слова були натяком на ті самі конверти.

— Гаразд. — Майор Свєтлов підводиться і знову простягає мені руку. — Давайте дружити. Якщо виникнуть які-небудь питання, будь ласка, телефонуйте. — Він кладе на стіл візитівку.

— Може, кави? — із запізненням запитую я.

— Наступного разу, — відмовляється він.

Ця розмова не виходить з моєї голови до сьомої вечора. І в машині, поки водій везе мене з Печерська на Печерськ, я прокручую в пам’яті все сказане майором Свєтловим. Прокручую і залишаюся з одним і тим самим відчуттям — відчуттям незакінченості. Це була не розмова. Це була тільки її вступна частина. А сама розмова ще матиме продовження. У цьому можна було б не сумніватися.

Щойно заходжу додому, як дзеленчить телефон. У квартирі тихо, меблів ще поки небагато, і через це телефонний дзвінок голосно відлунює, мов м’ячик для пінг-понгу, перелітає з однієї кімнати в іншу.

— Можна Світланку? — питає жвавий жіночий голос.

— Хвилинку. — Я завмираю, прислухаючись до життя квартири. Тихо. Надто тихо.

— Світлано! — гукаю я.

Відповіді немає.

— Вона вийшла.

— Перекажіть їй, щоб вона зателефонувала до Жанни.

Я підходжу до вікна. Бульвар Лесі Українки загромаджений транспортом. Чудовий склопакет рятує мене від саундтрека цього нікчемного гамірного міського життя. Я хочу тиші, і от вона — тут. На тринадцятому поверсі. У самісінькому центрі міста, в Царському Селі.

Київ. Грудень 2015 року.

— Він з глузду з’їхав! — не витримую я.

Генерал Філін, який сидить навпроти мене, киває на знак згоди.

— Як можна нагороджувати ув’язнених цінними призами?! Що вони робитимуть із цими призами? Чи ми будемо зобов’язані зберігати їх до закінчення терміну? А головний приз? Та нас обов’язково засміють!

— Головний приз відразу відкидаємо, — кажу я. — Неможливо пов’язувати амністію зі знанням української мови! Гаразд! Може, дипломи?

— Аби ж то! Він не хоче просто дипломи! Дві сторінки опису цінних призів та подарунків. До того ж деякі пропозиції інакше як втручанням у тюремні правила й не назвеш. Чого тільки коштує пропозиція переводити тих, хто навчається, в україномовні камери!

— Та це, в принципі, можна, — махнув я рукою. — Слухай, ти ще раз передивись його пропозиції. Те, що не лізе ні в тин ні в ворота, відкинь, а те, з чим можна миритися, залиши. Зустрінемося потім утрьох і все вирішимо.

Генерал Філін похитує головою і я не зовсім розумію з виразу його обличчя, що він тим хоче сказати. Але йому час іти. У мене ще сила-силенна справ. Та найважливіша — запізніла доповідь Свєтлова про «ватіканське» диво на Україні.

Я дивлюся на годинник. Свєтлов, мабуть, уже під’їжджає сюди, на Банкову. I поки він під’їжджає, я мушу випити якийсь заспокійливий відвар з трав, прописаний мені лікарем під час останнього медогляду. Йому не сподобалось, як стукає моє серце. «Ви забагато працюєте. Ваше серце дуже швидко скорочується». По-перше, це не моє серце. А по-друге, не так я вже й багато працюю! За країну я справді сильно вболіваю. А працюю я стільки, скільки можу і скільки для мене запланує Коля Львович. I мені здається, що він мене береже. Занадто береже, перебираючи на себе значну кількість моїх зустрічей і функцій.

Свєтлов з’являється у кабінеті рівно о четвертій. Очі бігають. Худорляві щоки настільки виголені, що здається, він кілька днів не їв. Коротко кажучи, виголені вони до особливої блакиті. У руках — шкіряна папка.

— Справа серйозна, — застерігає він, зосереджено дивлячись на мою склянку з гарячим відваром трав.

— Коньячку?

Він киває.

Та й самому після гіркого відвару кортить чогось приємнішого на смак.

— Я знайшов це диво, — Свєтлов виймає зі шкіряної папки складений папір. Розгортає. Виявилося, що це мапа. — Ось тут, — він показує пальцем правої руки на червоне коло, розташоване навколо ледь помітного населеного пункту, — Західна Україна. Тернопільська область. Теребовлянський район. Літньої ночі з неба спустились янголи, освітили небесним сяйвом давно неораний город баби Орисі Степанидівни Луків, у якої діти й чоловік загинули після війни, коли воювали з НКВС. У неї самої давно вже оніміли обидві руки. Годує її молодша сестра, яка живе по сусідству. Так от ці янголи виорали й засадили її город невідомим сортом картоплі. Картопля вагою й розміром перегнала всі місцеві сорти. Таке ось диво. В мене одна лежить у машині.