— І Україну, — додаю я, і в моїй голові вся історія з картопляним дивом відсувається на друге місце. — А як нам вийти з цієї гри?
— У мене є декілька міркувань. Але для цього потрібно загубити всіх наших нелегальних арештантів.
— Як загубити?
— Ну так, щоб вони ніколи більше ніде не випливли.
— Але ж це негуманно.
— Ось тому я й не хотів розповідати вам подробиць. Мені досить вашої згоди. Мовляв, можете покластися на мій досвід і гуманізм. — Зіниці Свєтлова знову розширилися й дивляться тепер на мене з глибокою проникливістю.
— Я покладаюсь на тебе, — не заперечую я.
На генераловому обличчі з’являється посмішка. Він розслабляється.
— Послухай, а якщо росіяни самі розкриють операцію «Чужі руки»?
— Тоді ми нарешті зрозуміємо, куди поділися запорізькі чиновники. Ми ж бо самі про цю операцію нічого не знаємо.
Свій келих «Хеннессі» я допиваю вже на самоті. Генерал пішов, як завжди, вчасно. Після візитів генерала Свєтлова зазвичай залишається чудовий настрій.
Київ. 13 травня 1985 року.
Дивовижна штука — життя! Зовсім недавно я загубив свій годинник. I от, пройшло, мабуть, кілька тижнів, і сьогодні, якраз на автобусній зупинці, знайшов інший. Скло трішки тріснуте, зате йде, цокає. Підняв із землі, дізнався у перехожого, котра година, завів і одяг на руку. Добре, що ремінець у годинника шкіряний. Над головою світить сонце, але вітер якийсь холодний. Хоч і небо чисте, жодної хмаринки.
«Нічого, — думаю я. — Ще досить рано, щойно восьма ранку. Пройде трохи часу, сонце нагріє вітер, і той стане лагідним та теплим.»
У моїй руці велика сумка. У ній лежить «вбрання для розлучення», власником якого буде Давид Ісаакович. Сірий костюм, біла сорочка, чорна краватка й коричневі туфлі. Мирина мама просила, щоб ми зі старим були біля РАГСу вже о десятій. Часу наче досить, повинні встигнути.
Пішохідний міст здригається під моїми ногами. На протилежному березі сидить кілька рибалок. Інші, з вудочками у руках, йдуть мені назустріч. Вже повертаються з риболовлі.
— Ну що, наловили? — запитую одного з них.
Замість відповіді він піднімає напівпрозорий кульок. У ньому — кілька рибок, трохи більших за долоню.
— Не жирно, — вирвалось у мене.
Я ще встигаю побачити єхидну посмішку рибалки, перш ніж той зникає за моєю спиною.
Давида Ісааковича я зустрічаю поблизу землянки. Голова в нього мокра. Він щойно виліз із Дніпра й тепер обтирається старим вафельним рушником.
— Треба ж бути чистим, — каже він, пильно мене роздивляючись.
Я сьогодні справді не такий. Не такий, як завжди. Вибрав усе найчистіше. Знайшов свій старий темно-синього кольору костюм, куплений колись мамою мені на випускний вечір. На свій превеликий подив, я вліз у нього без жодних труднощів. Значить, від сімнадцяти років я не виріс і не погладшав. Сорочку вдягнув бежеву. Бракує тільки краватки. Але краватку я терпіти не можу. Навіть на випускний і туди прийшов без краватки.
— Дивлячись на тебе, можна подумати, що це ти розлучаєшся! — На обличчі Давида Ісааковича засяяла свіжа бадьора посмішка.
— Мене розлучили заочно, — хвалюся я. — Мені навіть не довелося йти в РАГС.
— Щастить же людям, — заздрить він. — Гаразд, давай показуй, що ти там приніс. А то, може, даремно я відмивався й віддраювався?
Йдемо до землянки. Там ще тепло. Буржуйка не вихолола.
— Чого це ви увімкнули опалення? — жартівливо цікавлюся я.
— А мені вночі бракує тепла. Вдень вистачає, а вночі, якщо не розпалю, мерзну.
Костюм Давидові Ісааковичу сподобався. Він обмацує тканину, «прислуховується» пучками пальців. На його обличчі — зосередженість. Потім розгортає сорочку.
— Це теж піде, — оцінює він.
Коли дійшла черга до туфель, він збентежився. Він крутить їх у руках, роздивляється з усіх боків.
— А що, іншого кольору не було?
— Були чорні, але ваша дружина вирішила придбати ці. Коричневі були на два карбованці дешевші.
— Дешевші? Розумне рішення! А шкарпетки?
— Шкарпетки? — перепитую я.
— Ну, звичайно, шкарпетки! Адже туфлі не взувають на босу ногу!
«Прогоріли ми зі шкарпетками, — міркую я. — Про них навіть ніхто не згадав!»
— А ви що, своїх ніяких не маєте?
— Є одна пара зелених і шерстяних, але таких, щоб цілі й чисті... Він заглядає за своє «ліжко», нахиляється, піднімає шинель, ковдру, вивчає щілину між «ліжком» і стіною. Нарешті виймає звідти ганчір’я і починає його сортувати. Знаходить кілька одиноких і непарних шкарпеток. Усі з дірками на п’ятах.
Читать дальше