Люко Дашвар - Покров

Отака новорічна ніч. З вікон — веселощі, автівки поспішають, гудуть. Нащо стільки галасу?! А раптом сеї миті хтось… помирає? Тиші хоче? Мар’яна з останніх сил суне до знайомої п’ятиповерхівки: потріпані домашні капці — не та пара, що взимку рятує. Сусідчин овечий жилет сам змерз-задуб. Думки, відчуття перемішалися, затверділи, застигли: ані питань, ані жалів, ані молитов. Тільки щоби вже не жити, у сенсі — не думати, не відчувати. Захворіти тяжко з гніву, як з вірусу, перетворитися на малу дитину, приймати милосердя оберемками — аж рукам горе! І хоронити чисту сльозу… Ту сильну, що вона камінь їсть.

— Чаю гарячого випий, бо захворієш! Ванну набери! — мати вже вдома. Соває вітальнею в хутряних угах, ніби нічого не сталося, риється в шухлядах, як та злодюжка. Злодюжка і є! Бридливо обходить стіл, біля якого сидить чужа суха бабця: курить, спостерігає, як чубляться донька й онука.

— Це ти… — самими вустами шепоче Мар’яна, та матір чує. Завмирає. Кидає порпатися. Гнів снопами.

— Ти! — тицяє в доньку агресивним гострим манікюром.

— Татові терпець урвався від твоїх зрад!

— Не горлала би на увесь дім, що й сусіди чули, — не урвався би! — гарчить мати. — Нормально собі жили, так ні — доня встрягла! — задихається, повторює із садистською настирливістю. — Тільки ти винувата! Ти!

Мар’яна пливе, осідає…

— Я тебе вб’ю, — шепоче розгублено, безсило.

— Ану ж! — задьористо вигукує мати, киває на бабцю. — Он! Бабуся доріжку до в’язниці проторувала. Підеш услід!

— Піду! — раптом озивається бабця. Гасить недопалок у тарелі з недоїдками салату, підводиться. — Назбираю зятеві на ліки.

Ада шаленіє. Верещить істерично:

— Ти ще тут… Мати Тереза! Котися вже, звідки приперлася! Он мєнти більше не про Валю розпитували, а про тебе!

— Заткни пельку, Аїдо! — несподівано хижо і владно відпльовує бабця. Шия витягується, очі наливаються звірячим блиском. — Біжи по гроші! Де хочеш шукай! Щоби до ранку Валентинові було на все: і на бинти, і на уколи…

— Я тільки-но дві тисячі в лікарні залишила! — верещить Ада.

— Лікарня ті гроші за ніч з’їсть. Біжи! — наказує бабця.

— Та хто ти така, щоби тут мені… Що ти взагалі про мене знаєш?! — розлючена Ада чує тільки свої жалі, вихлюпує. — Він… лузер! Невдаха! Усе життя мені зіпсував! Навіть зараз… не зумів по-людськи… з усім цим покінчити! Не помер! Калікою на моїй шиї сидіти хоче! За що?!

— Сволота! Ти — сволота! — Мар’яна вривається в материну істерику своєю невтримною. Вчіпляється в Аду коршуном, сіпає-лупить. — Уб’ю! Уб’ю!

Бабця не зволікає. Хап чашку з чаєм! У кубло одним махом — хлюп!

— Годі! Ще встигнете! — Аду за шкірку: — Не скигли, Аїдо! Не час. Ходімо! Гроші маємо знайти.

Ада тремтить од люті, та суне до дверей. На ходу підхоплює з крісла шапку, шалик…

— А я?! — раптом відчайдушно вигукує Мар’яна. — Мені що робити?!

Бабця зиркає на онуку, наказує суворо:

— Замкнися… Нікому з чужих не відчиняй! Бо знаю… Зараз набіжать… Ніби поміч. А потім — голі стіни. І чого у вас собаки нема? Гавкало би собі — все ж спокійніше. Треба собаку…

Серйозно? Совість ні до чого, порядність, повага, милосердя і співчуття… Собака потрібний?! Сама-самісінька Мар’яна скніє біля кухонного вікна — знай курить, розгублено обмацує поглядом підвіконня, наче тато залишив на ньому не тільки відбитки босих ніг, але й невидиме послання: дмухни на нього теплим повітрям із власних легень — проявиться, повідає, хто довів до стрибка в безодню…

- І так знаю! — бурмотить спустошено.

Матінка з’являється о пів на дванадцяту, коли найбільш завзяті вже пускають у небо зірки різнокольорових феєрверків: Мар’яна бачить із вікна, як біля будинку гальмує брудний позашляховик, як безсоромна Ада виплигує з чорного його черева на чорну землю, оминає зламаний бузковий кущ, стрімко суне до під’їзду.

— Сволота! Ненавиджу! — Мар’яна задихається.

Ада тримає себе в руках — входить до вітальні, роззирається.

— Де та… злодюжка?

— Не знаю!

— Не пускай її більше! Чуєш?

Мар’яна шаленіє.

— Ти про що?! Про що?! Тато померти може, а ти…

— А я… Я йду! До іншого мужчини! — Ада дістає з антресолей валізу, кидає в неї свій одяг. Лице смикається, та з вуст — напружені, скручені волею спокійні зважені слова. — Настав час і мені для себе пожити!

Конверт на стіл.

— Тут гроші… Для твого тата на ліки. Зателефонуй, як охолонеш.

«Ти… з глузду з’їхала? А тато? Як ти можеш покинути його зараз?!» — запитання рвуться з вуст. Ані пари. Мовчки бере конверт, щосили жбурляє матері в очі.