Люко Дашвар - Покров

До бабці:

— А ви… де були?!

— По в’язницях усе життя! Ось де вона була! — кинула Ада люто. Схлипнула. Зиркнула на бабцю спідлоба. — Якого… приперлася?! Пішла геть!

Мар’яна перелякалася, аж кров у скроні.

— Мамо, припини! Так… не можна… — вхопила стареньку за руку. — Ходімо… Сідайте! Он курка, печінка, салат! Чай… заварю! Холодно… там! Таріль треба! З кухні! Мамо! Таріль!

Ада демонстративно всілася на стілець біля столу, вперто втупилася в зелене соснове гілля.

— Тато… таріль принесе! — Мар’яна тремтіла біля бабці, з підозрою косувала на матір, наче, варто Мар’яні вийти, Ада спопелить свою матір уже раз і назавжди. — Зараз… Тато… А де тато?!

— На кухні! Де ж йому бути? — буркнула розлючена Ада.

— Добре… Я зараз… — Мар’яна вгамувала серце — колотилося, як навіжене, — посунула до кухні. — Тато…

Валентин Петрович Озеров у спортивних штанях і линялій футболці з принтом «I love New York» навколішки стояв на підвіконні розчахнутого кухонного вікна.

— Тату! — перелякалася Мар’яна.

Тато перехилився — шубовсть у темряву… Гірше не буває?

Мар’яна засліпла; розхристана, боса через три сходинки звірячими стрибками в холодну ніч, кричала-хрипіла, давилася сльозами — нічого не бачила: неосяжний простір зменшився до чорного вузького тунелю, подряпав плечі, засипав очі горем. Виштовхав із під’їзду, кинув до зламаних бузкових кущів…

— Тату!

Під сухим бузком — «I love New York» чорним по білому.

— Тату!

Чи дурна?! Та скоріш «швидку»! Людей на поміч!

— Люди! Викличте «швидку»! Люди…

Вікна — блим-блим. Матінка в розчахнутому проваллі п’ятого поверху:

— Валю?!

Корова! «Швидку»!

— Люди… — колінами в зламаний бузок, сліпими очима навкруги — люди є? Де? Шурхіт у вуха, голоси:

— То хто? Валя Озеров з п’ятого! От йо… Новий рік, а у нас тут таке… Він дихає? Та не чіпайте його! Ні, ні! Треба йому під спину щось тверде… Пульс перевірте! Дивіться, міліція! Нащо міліція? А раптом його хтось зіштовхнув! А! Он «швидка»! Мар’яну відтягніть! Адочко! Що сталося?! Такий мужчина… І не пив. Ви часом кредит не брали? Ноші! Ноші пропустіть! Галю, винеси Мар’яні щось тепле…

У роздовбаній «швидкій» Мар’яна тремтіла в Галиній жилетці з овечої вовни, перелякано і відсторонено, наче з іншого виміру, спостерігала за літнім лікарем і геть старою медсестрою — фіксували зламані руки-ноги, крапельниця, киснева маска… Прикрили самогубцю ковдрою, та з-під неї стирчали босі татові п’яти, і, може, через те Мар’яна опустила очі на власні ноги в потріпаних домашніх капцях. І побачила поряд теплі мамині уги…

Гнів у скроні! Зиркнула на матір, яка з роздратованою пикою сиділа поряд: то ти, нене, спочатку вдягнулася, а вже потім із квартири вибігла?…

Ковтнула сльозу. Схопила матір за ногу, зісмикнула чобіт.

— Що ти… — звилася ошелешена Ада.

— Татові… холодно! — обережно натягла хутряні уги на голі татові ноги, завмерла.

— А я… в чому…

— Та пофіг!

- Ідіотка! — просичала Ада.

— Шльондра!

— Що?! Та як ти…

— Висадити? — спитав утомлений лікар.

Мар’яна ковтнула сльозу: мовчу…

Заніміла. Забула про розлючену матір, незнайому бабцю, що вона виникла нізвідки, про Ярка, Хотинського, несправедливе звільнення, про льодяні ноги в потріпаних домашніх капцях. Мовчки йшла за ношами до приймального відділення лікарні швидкої допомоги, без заперечень вийшла з боксу, де похмурі лікарі оглядали тата, терпляче тупцювала поряд, прислухалася і, тільки коли каталку, на якій лежав блідий нерухомий тато, повезли на УЗД, вмираючи від страхів, спитала бороданя в білому халаті, який ішов за каталкою слідом:

— Врятуєте?

— Подумаємо, — без емоцій відповів бородань. Передав естафету спілкування моторній сестричці з кривавими, мов у вампіра, вустами.

Медсестра миттєво оцінила з ким мати справу, оминула Мар’яну, веліла Аді йти з нею до відділення: лікар дасть список ліків, які треба придбати сеї ж миті в аптечному кіоску, що розташований у холі лікарні й працює цілодобово.

— А мені… Мені що робити? — вигукнула Мар’яна в спину медсестрі, яка разом з Адою вже швидко йшла до ліфтів.

— Не знаю… — здивувалася та. — Додому йдіть. Лишіть свій мобільний, як хочете. Зателефоную, коли буде що казати.

— У мене немає мобільного… — прошепотіла Мар’яна.

Медсестра брівки зсунула з недовірою.

— Зранку приходьте, — червоні вуста ворушилися, наче кров’ю бризкали. — Зранку картина зрозумілішою стане. Аби тільки хворий ніч пережив.