Люко Дашвар - Покров

І клятий Шуляк усе не телефонував. Востаннє зустрілися 29-го під вечір. Славко на Аду в автівці навалився по-молодому, обцілував ручки-щічки, прояснив ситуацію:

— План такий! Завтра не зустрінемося — справи. Тримай кулачки, Адко, щоби мені вдалося грандіозну оборудку провернути. Як усе вийде, завезу кількох хлопців, щоби дім на Биківні швиденько прибрали після лантуха, який там жив. Тридцять першого до вечора впораюся, а ти збирайся і чекай на мій дзвінок.

— А як не вийде з оборудкою? — спитала Ада.

— У мене?! — розсміявся Шуляк. Притис Аду, аж поперек у царівни хруснув. — Ти збирайся. До восьмої вечора вже приїду по тебе.

— Тридцять першого побачимо! — ушпигнула в’їдлива Ада.

— Та ти побачиш, сумнівів не май! Професора свого якось нейтралізуй, — відповів Славко. — Жодного разу в житті його пики не бачив і тридцять першого бачити не хочу. Нащо нам ті розборки?

- І як мені його нейтралізувати? Убити? — визвірилася царівна.

— Горілочки в нього влий грамів триста! Може, відрубається, — підказав реаліст Шуляк.

«Чи і справді напоїти?» — Ада спостерігала за засмученим Валею, зиркала на годинник: уже четверта дня, п’ята, шоста… Уже і тортик готовий, і куркою з апельсинами тхне. А раптом Шуляк раніше за восьму припхається? А Валя тверезий?

— Валю, а нащо нам півночі чекати? — стала біля чоловіка на кухні, поправила гілочку петрушки на салаті: і хай би хто сказав, що царівна руки до новорічної смакоти не приклала! — Накриймо зараз на стіл і почнімо святкувати.

— Добре, Адочко… — геть без радості відповів Валя. — Я тільки перевдягнуся.

— Нащо? Давай так, по-домашньому!

Валя знизав плечима в линялій футболці, поправив спортивні штани, кивнув: добре… Ада включила веселість свого близького майбуття, розсміялася, обійняла чоловіка.

— Та що з тобою, Валю? Свято ж… Хочу вина! Горілки хочу! Питимемо горілку?!

— Горілку? — здивувався Валя. — Чому ж ти не сказала, Адочко? Я тільки пляшку червоного сухого купив. Твого улюбленого.

Ада аж смикнулася од прикрощів. Ну, не сука?! От уміє змарнувати любе діло!

— …Зараз збігаю! — почула чоловіків голос.

— Стій! — гаркнула. — Не треба! Вино питимеш!

…Два келихи. От зараз набульбенять радості, хильнуть, попливуть, згадають юність, розчуляться. Ада обійме Валю: «Пам’ятаєш, як ти здивувався, коли я на тебе глянула з інтересом? Не шкодуєш, що життя зі мною пов’язав?» А він обов’язково повиниться: «Тільки одне мені болить, Адочко! Що не зміг тебе щасливою зробити: квартири просторої для тебе не заробив, подорожувати нікуди не відправляв, навіть шуби не купив». А вона йому: «От і скажи! Що чоловік має після таких зізнань робити?!» Він голову схилить. «Відпустити…» — прошепоче.

…Два келихи. Валя виганяє з них порожнечу сухим червоним.

— Пам’ятаєш, як ти здивувався… — заводить Ада, а в голову — трісь: у кухні за пакетами з борошном майже повна пляшка горілки, ще з Великодня прихована.

— Стій, Валю! Зараз! — мчить на кухню, риється на полиці. Таки є! Дві третини сорокаградусного знеболювального для чоловіка. Отак краще! Отепер — справжнє свято.

— Горілку питимемо! — командує без жалю, наливає прозору рідину в чарочки. — Давай! За нас, Валю! За те, щоби ми були щасливими! Бо ми на те заслужили!

— За нас… — тьмяно відлунює Валя.

— Ще хочу! Наливай, Валю! — Аду охоплює молодечий безтурботний кураж: як же легко стало! Предмети хитаються, розпливаються, тануть, разом із ними тане Валя, і з усім тим уже геть не тяжко розпрощатися навіки.

До реальності повертає настирливий дзвінок у двері.

— Нікого немає вдома! — вигукує царівна з чаркою в руці.

— Як можна, Адочко?… — відповідає Валя.

Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких питань, мамо», та двері відчиняє тато.

— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав найгіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна посмішка?

— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.

Тато губиться.

— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль для тебе принесу.

Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку — метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по закінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ремонт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезними рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мріях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя на стінах Мар’яниної кімнатки.