Люко Дашвар - Покров

Мар’яна отямилася від холоду. Повела очима: біля розчахнутого вікна зморщена бабця смалить і чай сьорбає.

Віджбурнула подушку: звідки взялася на підлозі?! Ледь зіп’ялася на ноги.

— Ви тут… як у себе вдома, — прохрипіла старій спустошено, ухопилася за газову плиту, бо коліна підгиналися. Газ… Жива. Хто? Бабця?!

— Ви… Якого біса? Нащо? — Голова розколювалася, перед очима плигали огидні зелено-коричневі істотки.

— Годі вже «викати». Не чужі, - відказала бабця спокійно.

Мар’яні аж кров у скроні.

— Забирайтеся! Не знаю вас і знати не хочу! — затремтіла, хитнулася.

Бабця онуку попід руки з кухні, де ще й досі газом тхнуло, вивела. У вітальні на диван всадовила, подушки під боки.

— Ну ж бо… Повертайся, квітко моя! Жити не страшно — бабуся поряд… Чайок гарячий зараз заварю — те, що треба. Оговтаєшся… Бабуся не покине.

Справді?… Мар’яна відчула: тане, стікає сніговою бабою. Сльози бринять.

— Де ти раніше була, бабо Нато?! — вигукнула по-дитячому ображено і гірко. — Тебе ж Наталею звати? Я не поплутала?

— Е, дитино… Один біс, де була. Головне, повернулася вчасно.

— А нащо?! Нащо?! Жити не маєш де?! Приповзла, щоби за тобою доглядали в немочі?! — Мар’яні зірвало дах. Верещала, як різана, захлиналася сльозами, жбурляла подушки на підлогу. — А нема! Нема кому за тобою доглядати! Втекла твоя доня! Усіх покинула — мене, тебе, тата…

Згадала про тата, очі на лоба. Котра година? Медсестра ж казала: зранку картина проясниться…

— Третя дня, — бабця читає онуччині думки. Ушивається на кухню, повертається за мить із гарячим чаєм, подає Мар’яні. — Живий мій зятьок… Була у нього зранку — грошей на уколи назбирала, віднесла.

— Тато… одужає? — Мар’яні так страшно, що тяжкий головний біль відступає на мить, у скроні б’є жах.

— Лікарі кажуть: оклигає. Хребта тільки не полагодять, щоби вже як новенький. Але щось там складають з уламків докупи.

— Піду… — Мар’яна підхоплюється. — Мені треба до тата.

Бабця хапає онуку за руку.

— Не кіпішуй! Кажу: пий гаряче, до тями приходь! Що на нього дивитися? Без свідомості поки… І чи пустять до реанімації.

— Тим більш, треба йти. Може, гроші ще потрібні.

Бабця дістає з-за пазухи конверт.

— На підлозі валявся, як непотріб. Аїда лишила?

Мар’яні перед очі — зламаний бузковий кущ, футболка «I love New York», матінка з кам’яним лицем: зрадниця підла…

Розридалася:

— Нащо ти її Аїдою назвала?! Щоб вона все життя себе місяцеходом посеред тракторів вважала?!

— А ти хіба не культурна? Не знаєш? — дивується бабця. — Аїдою ефіопську царівну звали. Ох, любила… За коханим живою в могилу лягла. У нас у роду всі жінки такі… Як би шляхи не крутилися, тільки коханому серце віддають, тільки від коханих дітей народжують.

— Он воно як?! То мама тата все життя любила без пам’яті?! Чому ж тягалася з коханцем своїм? Чому втекла до нього?

— Дай їй час. Повернеться…

Мар’яна відсуває чашку, дивиться на бабцю без добра, креше слова, аж іскри:

— Повернеться — вижену! Не піде — сама піду! Бачити її не хочу! Ніколи!

— Отож… Нашої породи дівка, — сумно всміхається бабця. — А ще питаєш, де мене носило. Та тут я була, уже давно поряд… Аїда все вередувала, знати мене не хотіла, до тебе не підпускала.

Мар’яна дивиться на сухеньку стару, ніби у вицвілих блакитних очах ще можна прочитати німу відповідь.

— Чому ти її малою покинула, бабо?

— Так уже вийшло. Дідусь твій… Едя… Авторитетною людиною в Одесі був. Ніхто не умів так віртуозно іноземних моряків обдурити і шмотки у них за безцінь скупити, як Едя…

— Мій дід — злочинець?!

— Коли це фарцювальники злодіями були?! Усе по-чесному: купив, зробив націнку, перепродав. Зараз хіба не так?

— Хитрий…

— А красень який! А розумник! Англійською, французькою і з японцями балабонив, наче з ними виріс. Костюмчик, як влитий, зачіска з фасоном, в очах таємниця — не розгадати. Уся Одеса казала: Едя — справжній лорд. Отак і приклеїлося — Лорд.

— А ти закохалася і сама злодюжкою стала?

— Та ні. Курва на мого Едю оком накинула.

Мар’яна всміхнулася ошелешено: із глибоких зморшок ніяк не проростала жива бабчина доля, ніби і не було в її житті нічого, крім ґрат.

— Убила суперницю? — спитала для годиться.

— Убила, — відповіла бабця так сумно і щиро, що жахи останньої доби відступили, даючи шлях бурхливим подіям минулого.

Мар’яна відчула — біль відступає. Торкнулася бабчиної руки.

— Розкажи…

— Я до Одеси приїхала на швачку вчитися. Можна було би і вдома, та в Одесі — море, а я до того жодного разу моря не бачила. От і випросила в матері грошей на квиток. Вона теж гарно шила. У Казахстані в таборах добрі люди навчили.