Люко Дашвар - Покров

— Моя прабабця була репресованою? — Мар’яна спершу хотіла сказати «твоя мати», та язик вимовив, як треба. Уже відчувала причетність.

Бабця Ната кивнула:

— У 1934-му загриміла на п’ятнадцять років за підтримку жидівської змови.

— А що сталося?

— На медсестру вчилася. На комсомольських зборах підтримала викладача-єврея, якого арештували напередодні. Мовляв, не може така порядна людина радянській владі шкодити. От і отримала свою «п’ятнашку». У Казахстані з татом познайомилася, перед війною мене народила… Тато скоро помер, а маму після таборів зі мною на поселення аж за Урал відправили. У 1957-му реабілітували. Дозволили в Україну повернутися, навіть кімнату в бараку на околиці Києва дали. А в медсестри піти не дозволили — усе життя твоя прабабця за кермом трамвая горбатилася. І шила…

— А ти ж?…

— От і я собі тоді придумала: шитиму і в морі купатимуся. А тут Едя…

— Де ж ви з ним?…

— А тоді цехи підпільні в Одесі були. Шили кльоші модні з імпортної тканини контрабандної. Мене туди подружка-одеситка прилаштувала, а Едя хазяїну вірмену тканини постачав. Отак і зустрілися. Я гордою дівкою була — попобігав за мною Лорд. Спочатку вирішив, що мене ресторанами, цукерками і закордонним шматтям, яке моряки з рейсів привозили, підкупити можна. А потім сам признався: «Добре, що ти, Нато, не така». І стали разом жити.

— Чого ж не одружилися?

— Тоді всі невінчаними в гріху жили. А ми — краще за всіх! Зняли кімнатку в тітки Фіми на Пересипу, Едя мотоцикл купив — щовечора на море ганяли. Я вчилася, шила собі, в Еді справи теж гарно йшли: якось умів він із людьми ладнати. І мєнти до нього з повагою ставилися, і бандюки не чіпали. А за рік почалося… Мене з училища вигнали, як дізналися, що вагітна. А мені вже те училище — до фені! Робота була, Едя поряд, потім Аїдочка народилася. То Едя її Аїдою назвав. Казав: донечка у нас особлива і ім’я у неї буде незвичайним. А потім ота курва намалювалася…

Бабця замовкла. Закурила.

— На Пересипу від нас неподалік один міліцейський начальник жив. Меламед. Усі його Мармеладом звали. А в Мармелада донька малася — грудаста така собі Марина. Інструкторка комсомольська. Усе швендяла по комсомольських справах — то будзагони очолювала, то на якісь збіговиська школярів возила, а тут — на тобі: припхалася вона додому! Перестріла нас з Едею на Пересипу, коли ми рибу купували, підходить, очей з Еді не зводить і щось як почала балабонити — про якісь комсомольські обов’язки, рознарядки… Бозна-що! І каже Еді: хіба ви і досі не комсомолець? Завтра ж до райкому комсомолу зайдіть. Будемо щось із тим робити!

— Пішов?…

— Пішов. Тоді ж — спробуй не відгукнутися на прохання партії й комсомолу. А та курва йому прямим текстом: «Хочу з тобою бути! Усе для тебе зроблю! Хочеш, усі підпільні цехи тобі платитимуть?» Я татові свисну, і вже завтра тебе грошима засиплють. Едя миром хотів відмазатися: та був би я без дружини і доньки, каже, я б залюбки, а так, мадам, вибачте… Дверима грюкнув. Того вечора вдома ми востаннє… сміялися. Уже назавтра згорів підпільний цех, де я підробляла, хазяїн вірмен очі відводив та Едю звинувачував. Бандюки наїжачилися, міліція почала щовечора в нашу кімнатку стукати, а за тиждень та курва комсомольська мене з Аїдою біля моря перестріла. Підійшла, гидливо так мене роздивилася. Каже: «Погано, Нато? А буде так зле, що гірше і не буває! Краще не стій у мене на шляху. Віддай мені Едю, а я тобі дам десять тисяч карбованців. Купиш “волгу”, сядеш за кермо, дитинку поряд покладеш і дременеш так далеко, щоби ніхто тебе знайти не зміг! А не погодишся — землю жертимеш, а Едя однаково мій буде, бо ти такого мужчини не гідна. Мені він пара!»

— А ти ж що?! — у Мар’яни перехопило дух. Дивилася на бабцю зачудовано.

— Добре, кажу, неси свої гроші. Едя завтра зранку піде в порт, бо італійське судно має зайти, тільки я з малою вдома буду.

Бабця знову замовкла.

— Треба було все Еді розповісти, — розхвилювалася Мар’яна.

- І що би він зробив?

— Не знаю. Втекли би кудись.

— Едя вже на гачку висів. Якби втік, його одразу ж оголосили б у розшук за підпал цеху.

— А ти ж на що сподівалася? Нащо погодилася в тої комсомолки гроші взяти?

— Не вірила… Що прийде, що гроші принесе. А вона прийшла. Кинула на стіл пакунок із грошима, усміхнулася, дістала папірець із сумки, покрутила перед моїм носом. «Знаєш, Нато, що це? — каже. — Тут номери всіх купюр, які я тобі даю, переписані. Як думаєш, що зникнеш ненадовго, а потім повернешся і на мої грошики з Едею жируватимеш, то — дзуськи! Тільки спробуй з’явитися в нашому з Едею житті хоч раз — одразу ж за ґрати загримиш! За крадіжку десяти тисяч карбованців!» Отут мені очі кров’ю і залило. Ухопила ножа та в ті груди…