Люко Дашвар - Покров

Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів урешті до розмови відвертої?

— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної стервозності.

— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди повертаєшся.

Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони мордуються?… І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала революційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення, відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»

— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. — Якщо серце так підкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі відвів.

— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…

Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет, руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловікові.

— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.

— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.

…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в подарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками вітальню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити своє вимріяне нове життя — не тут, десь далеко, де все виблискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авторучку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підкоряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опускалися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм місця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому разі стануть скляні вітрини з порцеляною…

Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя, задзеленчав мобільний — інвестор нового омріяного Адиного життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі покачатися.

— А чого сумна? — спитав, лиш побачив набундючену коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.

— А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!

— Е, Адко! Не чіпай Майдан, — усміхнувся Шуляк. — Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки прапорах за тиждень — півлимона. Попит.

— А мені що з того?

— Та що хочеш! — сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж відчував потребу жити по-новому. — Кидай уже свого професора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні скоро хата буде — за борги забираю оце зараз. Два поверхи, камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому. А я до тебе… Щовечора — тук-тук.

- І дружину кинеш?

— Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола! Краще про себе думай! Хату хочеш?!

— Хочу, — сказала Ада.

— Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа, який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій хаті зустрінемо. Нормально?

Ада усміхнулася приголомшено.

— Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть про Новий рік забула…

— Тобі що під ялинку покласти? — спитав Шуляк.

— А хай сюрприз буде, — відповіла царівна зухвало. — Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…

— Яке ж ти стерво, Адко! — не приховуючи задоволеного захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув коханку в щоку, глянув на неї азартно. — Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипі… Як молоді…

— Ще вчадіємо! — норовливо смикнула плечиком царівна.

Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по прохідній вітальні — вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане! І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із порцеляною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-невдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.