Люко Дашвар - Покров

- Ідіотка… — оголосила собі вирок.

Відкрила кришечку контейнера: всередині замість котушок — чималий скручений носовичок.

— Що ж ти ховала, бабусю?…

Потягла — із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша звичайного шкільного зошита.

— Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… - розгорнула.

На пожмаканому аркуші — дві коробки з-під сірників. Тепліше?… Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку — дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко — один бік пузатий, інший плаский, із вигравійованою літерою «К».

— Наче з давнини, — прошепотіла. Ніколи подібних у ювелірних крамницях не бачила.

Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді — ані слова?

Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червінці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», — загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє. Та сяяло лише вічне сонце — зазирало крізь вікно до осиротілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?

Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пузатим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болгарії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювалася: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні! Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну батарейку — давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкільного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом. Та тут щось написано!

— Наталоччина спадщина від баби Саші… - читала, ледь розбираючи бабусині карлючки. — Золоті монети — три штуки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти — чотири штуки.

— Діаманти? — в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.

Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знайде! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кімнату вщент — пилюка куриться, — та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.

— Так нечесно! — поскаржилася чи то Богові, чи то бабусі-покійниці.

Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно — дзень. Та в серці сховано щось! Як відкрити?! Аж запаморочилося: тремтячими руками знімала з шиї ланцюжок.

— Як же я одразу не здогадалася! — шепотіла затято. Крутила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блискучу гладку поверхню без натяків на кнопочки, смикала витончений гачок, на якому висіла прикраса. Та як ти відкриваєшся, кляте серце?!

— Падлюки! — відіслала вітання ювелірам.

Спересердя зачепила нігтем хвостик літери «К» — сердечко рипнуло і розчахнулося. Усередині виблискували чотири прозорі камінці.

Аж у сльози.

— Ох, заживу… — де вже тут зважати на заповіт, бабиною рукою написаний: не твоє, Аїдо! Матері твоєї спадщина…

— Не заслужила злодюжка! — обурилася. — Моє! Хай платить, підла, раз покинула дитину на бабцю! Усього собі накуплю…

Та все сталося не так, як гадалося. Ледь обміняла одну золоту монету на вовняний килим у торгашки Тоньки Захарченко. Та з наслідками — до Адиної квартири почали навідуватися підозрілі люди: «Може, ще золото маєш?» «Ні, звідки?!» — трусилася, заховала скарб подалі від очей на довгі роки, аж до розвалу СРСР: надто вже страшно. Закінчила політех, на заздрість однокурсникам відкараскалася від розподілення в далекі казахські степи — у Києві залишилася разом із перспективним Валею, що він занурився у вищу математику по маківку, навіть ніч в ідеалі ділив: третину Аді, третину науці, третину для неспокійного сну, та ненаситна математика часто забирала собі всі темні години. За два роки то принесло зиск: Валя захистив кандидатську дисертацію і без передиху засів за докторську. Ада влаштувалася інженером із техніки безпеки на «Арсенал», за чотири роки тільки раз змогла на десять діб відірвати чоловіка від науки — таки поїхали до Болгарії. На тому і край розкошам. У 1985-му завагітніла, засмутилася — не хочу, рано! — та по-тихому аборт зробити не встигла. Інтелігентні Валині батьки, які до цього жодного разу не втручалися в сімейне життя сина, не витримали — впали на коліна: на себе всі клопоти візьмемо, тільки збережи життя дитинці! І сумирний чоловік-науковець раптом виявив неабияку наполегливість.