Люко Дашвар - Покров

Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять — і він тут? Як же скоро!

— Та вгамуйся, дурепо! — наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося — хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі — тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

— Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, — Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

— Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, — хоробро бреше Мар’яна.

— Що пишуть? — Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

— Дівчина одна… Медсестра… — Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. — А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

— Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час “Х”! Зараз почнеться!» — розуміє Мар’яна. Серце калатає — одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

— Ти потрібна мені, як повітря, — упевнено вимовляє Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, — сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

— Без тебе не впораюся, золотце…

— З чим? — геть губиться Мар’яна.

— Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… — Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. — Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

— Ще одна таємниця? — Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

— Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.

— Мені?! — і знову сонце сяє.

Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

— У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, — веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. — Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися — спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.

— Пощастило…

— Мені пощастило… Нам, золотце! — ще втаємниченіше шепоче Хотинський. — Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди — мої, - Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. — Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?… Чи він — про любов, як довіру?

Хотинський торкається Мар’яниної руки.

— Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

— Ні! Я з тобою! — поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. — Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.

— Ми більше не ховатимемося! — запевняє Хотинський. — Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.

— А ти… не закоханий?! — От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.

Він дивиться на Мар’яну здивовано.

— Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?

— Просто скажи…

Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:

— Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І — так! — я люблю тебе, золотце.

— Дякую… — мов із конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.