Люко Дашвар - Покров

— Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки — вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.

— Дорош — надто поширене прізвище, — Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. — Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.

Хотинський заряджений на успіх — є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни — і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, — і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?…

— Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? — питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. — Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумніви — жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»

— Мама працює в міському архіві, - відповідає. — Там в основному документи, що стосуються історії Києва.

— А з Центрального державного історичного архіву знає когось?

— Певно.

— От і чудово. Нам туди треба!

— Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, - шепоче Мар’яна безбарвно.

— Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, — відповідає Хотинський. Додає: — Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.

— Дякую… — не вірить щастю Мар’яна.

— Добраніч, люба, — коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. — Ну… Усміхнися! — вигукує. — Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила — сталося.

— Він — мій! — захват хвилею. Рвонула двері під’їзду, відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж — де двірничиха?! Вона хоч колись прибирає?!

Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, відчиняй скоріш — Мар’яні так хочеться поділитися своїм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?

В отворі розчинених дверей — Поля. Білявий, оптимістичний колобок — усе життя котиться поряд із Мар’яною, та нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:

— Ти як?…

— Поспішаю! — Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягається, дістає рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:

— Ти дурна? Куди? Ніч…

— На Майдан.

— Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повалити пнеться…

- І під КМДА… — Поля в курсі.

- І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?

— Може, мєнти злякаються! — Поля віднаходить молоток, намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.

— А молоток навіщо?

— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! — глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…