Люко Дашвар - Покров

«Так жити не можна! — Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. — Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?… І я так і не дізнаюся — чи люба?… Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»

— Так жити не можна, — повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. — А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

— Усе, край! — увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. — Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій — сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, — зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:

— На революцію — година! А потім — працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.

Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється — він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… - підхльостувала себе. — І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу — в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але — сьогодні!»

— Мар’яно… — Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. — Нам треба дуже серйозно поговорити. Це — важливо. Для нас…

— Добре… — зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся. Того дня всіх хвилювали інші реалії.

— Не зараз, — Хотинський нервував. Мар’яна не тільки бачила те — відчувала кожною клітинкою. — Тут — не вийде… Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій. Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.

— Домовилися… — у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи, запахло чимось свіжим: не феромонами — бузком. «Він хоче того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий “Беркут” не побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?… — знай одне. — І ніколи би не стали щасливими?… Що за життя?! Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логічні нитки рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській! О сьомій!

— Тільки би не спізнитися! — прошепотіла щасливо.

Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин — уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Великій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки: вриваються вітром, падають за столик у куті — цілуються над гарячим капучино відчайдушно-пристрасно — ніби востаннє. Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» — вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…

— Вибачте… — юний офіціант, певно, студент, заступає Мар’яні шлях.

— Здачі не треба!

— Перепрошую! — знічується хлопець. — Ви п’ять гривень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…

— Ваш еспресо не вартує і гривні! — самотнє горе проривається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться верещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, затребувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічливий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому! Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного переходу, а світлофор усе червоний, червоний…

Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

— У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

- І здачі не треба! — видихає, додає винувато. — Вибачте… Такий день…