Люко Дашвар - Покров

— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. — Устремління…

— Куди?! — Хотинський уже нервував.

— У Всесвіт!

— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!

— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — боронилася Оля.

— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнівався.

— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!

— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.

- І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізувалася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…

— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!

— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.

— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема — пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!

Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.

— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.

— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.

— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?

— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнувся. — Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?… А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».

— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хвилювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.

— Так він багатий?

— Та, певно. Їздить на «ауді».

— А тебе на таксі відправляє.

— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — власні бізнеси.

— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!

— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсудлива Поля.

Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгівцям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.

— А твої батьки? — спитала обережно.

— Я — сам по собі, - Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.

— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. - І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.