Люко Дашвар - Покров

— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!

— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашіла:

— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!

— А він який?…

— Він?… Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися — все життя…

Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевненому, гарному, невдаха Мар’яна?

— А скільки йому років?

— Тридцять…

- І досі один? — дивувалася Поля.

— Точно неодружений.

— Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотинський — не твій.

Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безнадійною впевненістю:

— А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине свою дівчину?

— То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! — кинула соломинку Поля.

З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхнулася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдихнув — і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж, їй-богу, смішна — триста гривень.

Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним паном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.

— Феромони… — спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.

А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами відчайдушно і на роботу — як в останній бій.

У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.

— Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, — сказав креативник Льова Шендрик.

— Може, хтось залишив у своєму столі справжній французький камамбер? — спробувала вигадати більш делікатну версію Оля Охріменко.

— А відчинімо вікна, — запропонувала розгублена Мар’яна.

— Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю, що нам від того полегшає, - Хотинський ішов загальним простором, намагаючись визначити джерело запаморочливого запаху.

Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь простір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хотинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.

«Пронесло! — зраділа Мар’яна. — Тільки би до обідньої перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попхаються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясувалося, що в парфумів є ще одна фішка — запах ніяк не бажав вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Господи! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто з колег не наближався до мого столу!» — так відчайдушно благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилився до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.

— Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!

— А як же… Дві години до закінчення робочого дня, — пробелькотіла перелякана Мар’яна. — Я ще графік розміщення лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.

— Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдома — тільки не тут! Вимітайся! — Хотинський тицьнув Мар’яні флешку. — Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інакше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!

Що ж незрозумілого — кінець Мар’яниним мріям! Дісталася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.

— Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять, люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що вам не ганьба на чужому горі заробляти!

— Та не поспішай! — розсміявся красний пан. — Усе буде!