Люко Дашвар - Покров

Гнат загорівся — не втримати, і на початку року 1881-го згорьована Ольга з малим Сашком і старий її тато лікар Алоїз Вернер проводжали в далеку незвідану Канаду Гната з Перпетуєю. Гнат планував спершу сам-один у далекі краї дістатися, облаштуватися, грошей заробити, а за рік дружину з сином та матір до себе покликати, та завжди сумирна і терпляча Перпетуя раптом затялася, хоч ріж.

— З тобою поїду, сину! Не візьмеш — пішки слідом піду!

— Матінко моя люба! Та нащо? Онде Сашкові на розраду залиштеся, — дивувався Гнат, та Перпетуя знай своє: біля Сашка мати є і вона біля своєї дитини до скону має бути.

І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зібрали — і в путь.

У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетенського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каюти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Далеченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема — мов та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схвильовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася, руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтримував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.

— Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, — тліла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.

Так мордувалася — аж злягла, та й океанська подорож підкосила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пускати — холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза, збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка перетворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошуках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіптував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля поїдемо. Перепочинемо — і на захід, у Британську Колумбію, — тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому — у вишнях відпочивати».

Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат — наче всі сили матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер від лихоманки в готельному номері, що його орендував для товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.

Отака жива правда в Перпетуї за плечима.

…І хіба від того чуже серце заболить?

— Так уже доля склалася, — тільки й відказала панові директорові «Банка Монреаля».

До вечора банківські клерки ретельно перераховували золоті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургучем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом дівочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скриню до банківського сховища — сльози не зронила. «От і не лишилося мені на землі справ, — подумала, — крім однієї: біля дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».

Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному маєтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюбський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Самійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що поховали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семилюбський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпоряджень для нащадків…

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше, ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї — весь світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомирській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі заздалегідь — угамувати розбурхані сподівання, взяти себе в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михайлівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим, проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!