Люко Дашвар - Покров

— Хвойду як звати?! — Вхопила сивовусого слугу за сорочку, смикала відчайдушно.

— Змилуйтеся, пані… Нічого не знаю, — бурмотів переляканий Савко. — Пан відклигають, ви в нього самі попитайте…

— З пана твого Господь Бог нині питатиме! А ти, підлий хлопе, мені всю правду викладеш: хто та хвойда, де її чоловік мій негідний ховав від ока людського та гніву Божого!

— Хазяїн… померли? — розридався Савко, до стіни прилип — від страхів сірий. Ох, не брехала Кривошиїха… Не стало пана — пані з Савка шкуру зніме.

— Здох! — прошипіла пані. — Не прийде на поміч.

Савко скрутився біля холодної кам’яної стіни — трусився, одне молов:

— Мати Божа, Святий Боже, спасіть і збережіть раба свого Савву.

Пані Станіслава плюнула Савкові поміж очі, веліла управителеві Струку хлопа до стіни прикувати — бити немилосердно без упину, поки вся правда з нього не полізе: ще до чоловікових похорон хотілося Дорошисі покінчити з клятою хвойдою, яка її перед усім повітом на посміховисько виставила. Та Савко мовчав. Уже приїхали протоієрей із Козельця, позбігався люд із Дорошівки пана обмити та до переходу в інший світ підготувати. Уже й сусідське панство з’їхалося зі своїми співчуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіжчика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.

По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля. Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.

— Хто так б’є?! Ось як бити маєш! — верескнула люто.

Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом — кривавий слід на спині.

— Хвойду як звати?! Де вона?! — била і била вже безвільного, непритомного.

— Милостива пані… - урешті наважився встрягти Струк. — Здається, підла тварюка… подохла…

Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Савка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.

— Живий?…

— Не знайти вам їх… — прошепотів Савко кривавим ротом.

- Їх?! — вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та сивовусий і тут не схибив — віддав Богові душу прямо в хазяйчиних руках.

З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катеринославом за тиждень. Усе біля віконця стояла — виглядала янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і привіз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.

— Не відпустили… — прошепотіла Перпетуя.

Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба встояти… У чорне вбралася: три справи в серці — синок малий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола доброго Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з цікавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла — через те й зажила слави зарозумілого стерва.

— Ані на йоту ви не праві, шановне панство! — захищав Перпетую лікар Алоїз Вернер. — Перпетуя Марківна — сама чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові повагу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполіровані. А вже яка набожна!

То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачиняла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними оповідками про дива Божі.

Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під Катеринославом худу темну бабу — хрест на грудях, торбина за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здорові — всі до одного в роті.

— Пустіть, Христа ради, переночувати…

— Звідки ви і куди в таку негоду злу? — Перпетуя всадовила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гарячий чай із кренделиками.

— Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, — мовила баба. — Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимонаха Макарія…

— Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте в милості — одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.

— Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під Дорошівкою повернутися — зілля-квіти збирати на поміч добрим людям.