Люко Дашвар - Покров

— Збиткуєшся, клята ворожко?! — одними вустами прошепотів слабкий.

Кривошиїха насупилася, забубоніла:

— Сто двадцять шість кісток крутить-ломить — то сто двадцять шість предків ваших до сьомого коліна в могилах стогнуть. Усіх згадати треба… Усіх покликати на ім’я, яким нарекли при хрещенні душу православну. Батьків, дідів-прадідів, аж до прадідів ваших прадідів. Захисту попросити для нащадків своїх до сьомого коліна. Як усіх згадаєте, нікого не оминете — отоді встануть душі предків ваших на захист сім’я нащадка свого. Не баріться, пане Дороше… Спливає ваш час. Кличте предків ваших до сьомого коліна, як хочете красної долі для дітей-онуків ваших.

— Мамо… — прохрипів Дорош слабко. — Нене моя рідненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв Дорош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Андрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Федоріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба, Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Синові своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не полиште сім’я правнука свого на погибель.

Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.

— Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена знають, а прабабів — не всі.

— Прабабці мої… - вперто прохрипів Дорош. — Варка Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею правнука вашого…

Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху тьмяні очі.

— Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш Гнатик?

— Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.

Дорош напружився — синя жилка на скроні — зашепотів:

— Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест, Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здається. Заміжнею за Калістратом була така — Дарка-попівна. Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що за Ковальського вийшла…

— Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, — рипнула Кривошиїха. — Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших прадідів.

…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх сил ворушив устами, змок — сорочка хоч викручуй:

— Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…

— Сто двадцять п’ять… — помагала Кривошиїха. — Останнє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богданову як звали?

Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред суцільного мороку раптом побачив сонце…

— Перпетуя… — прошепотів і віддав Богові душу.

Кривошиїха глянула у вікно — перший промінчик сонячний мряку розганяє. Перехрестилася.

— Господи… Прийми душу раба твого Яреми, — мовила лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідяками. — Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські віднині чужі душі вашій. Почуєте — не здригнетеся…

Не договорила.

Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, поклала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував господиню.

— Савка в підземелля! — наказала, як льоду накидала. Насторожено глипнула на Кривошиїху, простягнула їй кисет із мідяками. — Вельми дякую, що втішили чоловіка мого в останні хвилини його життя грішного. У вітальні для вас чай зі здобою. Відвідайте, аби наголодно додому не повертатися.

Відповіді не чекала — вимелася з курильні, лишила Кривошиїху біля мертвого чоловіка. Не бачила, як баба лишила кисет біля чималої, повної скарбу скрині, як підв’язала білою хусткою відвисле підборіддя мерця, засунула за пазуху стару потріскану глиняну люльку й подибала геть.

Не до ворожки було всохлій Дорошисі — дочекатися не могла, поки сконає зрадливий чоловік, аби витрясти душу з його вірного Савка. При живому Дорошеві чіпати слугу не наважувалася, та цим осіннім ясним ранком спускалася до підземелля під маєтком — тремтіла від люті: Савко всі Яремові таємниці знає… Хай тільки спробує викобелюватися!