Люко Дашвар - Покров

— Бабцю, не кажи дурниць. Нормально почуваюся! Але краще не ризикуватиму. Вже сім місяців, за два — народжувати. Ляжу в стаціонар до пологів, якщо треба. У мене ж нирки…

— Не відпущу тебе саму, квітко моя, — бабуся обійняла онуку. — Хай мати з тобою поїде. Аїда хоч і галаслива, та іноді то навіть корисно. Нагляне за тобою, — роззирнулася, гукнула: — Аїдо! Ти де?!

Аїда не чула — Валя саме прилаштував до телевізора нову антену, яка ловила не тільки УТ-1, а й «1+1», «Тоніс» і «ТЕТ».

— Нарешті! «95-й квартал» ще показують? — клацала пультом, наштовхнулася на новини. Залишила. Дивилася на яскраву кольорову картинку про страшну війну. Зітхнула гірко, вже хотіла перемкнути, бо серце не витримувало, та на екрані з’явився… Славко Шуляк. Насторожилася, зробила голосніше.

— Наша волонтерська організація звертається до всіх небайдужих українців! — упевнено говорив Шуляк не в мікрофон тележурналістці, прямо в камеру, Аїді… - Ми збираємо кошти нашим хлопцям, які воюють на сході, захищають нас із вами! Нашим воїнам потрібні тепловізори, приціли, взуття, теплий одяг… Не залишайтеся осторонь!

Тележурналістка смикнула мікрофон до себе.

— Банківські реквізити волонтерської організації В’ячеслава Шуляка, відомого мецената, який допомагав Майдану і тепер помагає фронту, ви бачите на екрані. Також ви можете знайти інформацію на нашій сторінці в Інтернеті…

— Чого це ти зблідла? Знаєш його? — почула Аїда за спиною материн голос.

Клацнула пультом — досить кіна! Озирнулася до матері.

— Ні… З чого взяла? — пішла кімнатою, виглядала у вікна. — А Валя де?

— Надворі. Що з тобою?!

— У столицю би на день-другий… — люто прошепотіла Аїда.

— Хоч раз ти мої думки читаєш, — усміхнулася бабця. — Збирайся, Аїдо. За Мар’янкою наглянеш у Києві, а я тут — за твоїм Валею.

Виїжджати вирішили того ж дня під вечір, коли рейсові автобуси напівпорожніми поверталися до столиці. Уже зібралися, уже Мар’яна тата обійняла — аж живіт скрутило різким болем.

— Мамо… — прошепотіла перелякано, очі на лоба. Прилягла на диван: зараз, зараз… — Як же боляче, мамо!

— Господи! — приголомшено вигукнула Аїда. — Валю, мамо! У неї ж пологи почалися! Що робити? Валю, дзвони в «швидку»!

— У район чи в Київ?

— Який Київ?! До Києва сто кілометрів! У район! Господи, мамо! — Аїда вчепилася в стару. — Що робити?!

— Пельку спершу заткни! А потім… подивимося, — не так уже впевнено відповіла бабця.

Мар’яна змокла й виснажилася вкрай: сили стікали не потом, кров’ю. Не бачила, як навколо метушаться перелякані Аїда й бабця Ната, як тато, який ніколи не виявляв релігійних почуттів, тихо молиться в сусідній малій кімнатці.

Марила: перед очима в чорному безкінечному просторі кружляли злі люди: насміхалися, реготали відверто й гнівно, намагалися вчепитися в русяве волосся, вимагали крові… Їх відганяли інші: приймали на себе удари, тримали одне одного за руки, утворюючи навколо Мар’яни живий захисний покров. Злі пробивали, а добрі не падали. Лиш хиталися, зчіпляли руки — скільки ж часу вистоять?! Чи встоять?!

— Дитину! Дитину забирайте! — вила Станіславина душа.

— Не дайте дитині згинути! — благала душа Яремина.

Отак і забули про Мар’яну.

— Я — ціна… — видушила разом із переймами, втратила свідомість.

— Господи, мамо! Вона померла?! — Аїда ридала беззвучно, хльоскала доню по щоках. — Мар’яночко! Мар’яночко!

— Вийдіть усі! — почула за спиною владний голос. Озирнулася — Кривошиїха у дверях стоїть. Темна, страшна, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.

І не пискнули — вибігли до малої кімнати, обійнялися — плакали, благали: «Та вже нас прибери, Боже! Мар’янку залиш! І дитятко».

Кривошиїха над породіллею нахилилася, забубоніла щось тихо, піднесла до Мар’яниного носа травичку суху.

— Відпочила? — спитала, коли Мар’яна здригнулася, розплющила очі.

— Я — ціна… Хай… Бабо… Поможіть дитині народитися… — прошепотіла слабко.

— Не такий твій гріх страшний, щоби в помочі відмовити, — тріскучим голосом відповіла Кривошиїха. — Усе, що можу, зроблю, а чи поможе — не знаю, бо неможливе сталося: два потічки покинули русла свої, нові пробили, аби в одну течію злилися.

Присіла поряд, руку на Мар’янин живіт поклала:

— Не здавайся, гілка з дерева Дорошевого! Трудися…

Мар’яна відчула, як наближаються перейми, очі лізли з орбіт — перед очима все билися душі, та покров ставав міцнішим. Дедалі міцнішим. Закричала відчайдушно і моторошно, очі залило чорнотою. І раптом відчула неймовірне легке блаженне щастя — душа відірвалася від тіла, понеслася до сонму виснажених, скалічених, та незборних душ, які огорнули її міцним непробивним покровом.