Люко Дашвар - Покров

— Краще би тобі мене вислухати!

Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу. Сідайте, кажіть…

Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.

— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського розслідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати збіглись із офіційним!

— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчуття самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…

— Якщо завтра ж Полину справу не передадуть нормальному адекватному слідчому… Якщо адвокат не побачить у справі всіх матеріалів, які ми замість твого слідчого зібрали у справі… - Мар’яні запаморочилося від різкого бензинового запаху, хитнулася. — Я повернуся… Не пустять сюди, знайду тебе в Лісниках! Ти ж там живеш?! Не дістану тебе в Лісниках, постукаю у двері твоєї квартири на Оболонській набережній. Не знайду там, поїду на Десну…

— Що?!

— А ти думав, про маєток на Десні ніхто не знає? — прошепотіла Мар’яна, втратила свідомість, повалилася на підлогу. Рештки бензину з пляшки — по кабінету.

Були би старі часи… Кинув би мєнт Мар’яну за ґрати, посиділа би кілька діб без води та їжі, руки би цілувала, сучка… Схаменувся.

— «Швидку»! Перевдягніть! І… не відпускайте! — наказав черговому. — Дівчина — свідок у важливій справі! — скривився, пішов до дверей, поки Мар’яні надавали першу допомогу. — І приберіть тут усе, провітріть!

Засів у приймальні, роздратовано спостерігав у розчахнуті двері, як співробітники відділу стягують із дівчини куртку, облиту бензином, прибиральниця збирає розлиту рідину, лікарі «швидкої» повертають відвідувачку до тями.

— Дівчина вагітна! — лікар підійшов до заступника начальника, повідомив сухо. — Ми її забираємо!

Були би старі часи… Хєра лисого би тут лікарі командували!

Кивнув.

— Робіть свою справу, — відповів значуще.

Коли дурепу увезли, стояв біля відкритого вікна, тремтів від морозного повітря. Пам’ятає він Ігоря Корнілова. Тридцятого листопада 2013-го в ніч до відділку притягли вже напівмертвого. Шалик ще такий примітний із шиї звисав. Не розрахували сили «беркутівці»… Хіба вперше? Якого біса свої хвости мєнтам у райвідділ звозити, наче тут пральня?! Свого непотребу вистачає, так ще і за ними прибирай! Наказав хлопцям:

— Викиньте його десь за містом. Очуняє, дорогу додому знайде.

Та Ігор Корнілов помер у міліцейській автівці, і підлеглі зробили навіть більше, ніж зазвичай. Не покинули мертве тіло на поїд безпритульним собакам у лісі під Броварами, вирили яму в мерзлому ґрунті, присипали землею. І при чому після того мєнти? Хай майданівці «Беркут» гризуть!

Змерз. Зачинив вікно. Гукнув слідчого.

— Давай уже… подивись на справу про вбивство Корнілова під іншим кутом зору, — наказував похмуро. — Вистачило би сил у тендітної дівчини затягнути в ліс тіло? Не думаю. Змогла би вирити в промерзлій землі яму? Ні!

— Тобто… залучити до матеріалів справи свідчення тих дебілів з Майдану?

— Не треба політизувати звичайне побутове вбивство, дебіл ти сам! — роз’ярився начальник. — Хто заявив про Поліну Найду?!

— Місцевий житель із Калинівки.

— Що він у лісі робив?!

— Звідки я знаю?

— А ти узнай! Може, той Корнілов до жінки його бігав чи курку з двору поцупив… Мотивів до біса! — глянув на слідчого, засичав: — Я тебе повинен вчити працювати? Ти півроку дупу мнеш із цією справою й досі не побачив справжнього вбивцю?!

— Затримати того йолопа з Калинівки?!

— Працюй уже, а не питання мені став! Свідчення майданівців долучи до справи, щоби не верещали, а дядька по-тихому закрий і оброби, щоби сам зізнався. Вільний! — мєнти ще відчували себе вільними…

За тиждень суд випустив Полю під символічну заставу до завершення слідства, яке раптом побачило нового підозрюваного у вбивстві студента-архітектора Ігора Корнілова, але в інтересах розслідування інформацією не ділилося.

Мар’яна зустрічала подругу біля суду. Бліда, зневірена Поля побачила Мар’яну, сльози на очах.

— Як ти змогла, Мусько? Пітер допоміг?

— Поїхали додому, — чисто, як Ярко, м’яко попросила Мар’яна.

Дісталися п’ятого поверху хрущовки, де Мар’яна приготувала для подруги обід, Поля побачила округлий Мар’янин живіт, розплакалася.