Люко Дашвар - Покров

— Ого! Ви при надії, пані Озерова! — зрадів, побачивши округлий Мар’янин живіт. Заметушився: прошу, присядьте, чаю, водички?…

— Дитина від Ярка… Від другого спадкоємця. І ми не вінчані. Потім якось… Тож можете сповіщати ченців у чернігівських монастирях — грошей у них побільшає.

— З цим варіантом нам ще довго мордуватися.

— Чому?

— У заповіті йдеться про монастирі Чернігівської губернії, а не нинішню Чернігівську область. Є думка, що на спадок можуть претендувати лише ті з них, які існували на той час і продовжують існувати нині. Повірте, марудна справа, але ми впораємося.

— Чим можу допомогти? Маю написати відмову чи щось інше?

Стороженко головою хитнув — ні! Постелив перед Мар’яною на стіл копію Перпетуїних розпоряджень.

— Ми наново проаналізували заповіт. Цікава картина вимальовується. У всіх пунктах Перпетуя чітко наголошує на тому, як розпорядитися спадком — золотими монетами, і як відсотками — грошима, які має виплатити банк. От дивіться! Пункт перший. Наказує поділити навпіл золото й відсотки. Те саме в пункті три і далі… А от пункт два… Де мова йде про злиття двох ліній в одну… Про вас із паном Раєвським, власне… Тут Перпетуя наказує віддати спадок ченцям… Але ж про відсотки — ані слова.

- І ви вважаєте, що ми з Ярком…

— Так! — кивнув Стороженко. — Ви з паном Раєвським цілком можете претендувати на відсотки. У нас були подібні прецеденти: справа важка, але є за що боротися.

— Канадці допоможуть?

— Не допоможуть! У них гарні юристи, один Пітер Кравчук чого вартий. Вони не гірше від нас розуміють — пункт два не містить жодних розпоряджень щодо відсотків у разі злиття ліній роду — і зроблять усе можливе, щоби відсотки назавжди залишилися в банку.

— Це законно?

— Принаймні не протизаконно. Як для них, так і для нас. Але давайте вже про наших баранів. Ми представляємо українських спадкоємців. Якщо ви довірите нам відстоювати ваші інтереси, то ми…

— Довіряємо! — поспіхом кивнула Мар’яна.

Скільки їхала до Дорошівки, все усміхалася: невже?! Невже після всіх тривог, пригод і мордувань історія, яка й почалася з пошуків грошей Яреми Дороша, подарувала предків, кохання, рідну кров, закінчиться грошима Яреми і Ярко з Мар’яною таки отримають хоч щось із мільйонів, схованих у «Банку Монреаля»?

— Добра новина, — сказав тато, підійшов до Мар’яни, спираючись на палицю, обійняв.

— Як ноги? — Мар’яна підтримала тата попід руку: Валя підвівся, як упали пізні осінні груші, та і досі Мар’яні здавалося, що тато може впасти.

— Усе добре, доню. До могил твоїх бабусі й дідуся ходив. Розповідав їм… Що вічний спокій знайшли біля руїн, де жили предки. Біля маєтку був. Дивне відчуття.

— Чудове відчуття! — розсміялася Аїда. — Це ж щастя! Валя ходить! Мар’яна скоро розбагатіє… Я бабусею стану, — сіпнула бабу Нату, яка вовтузилася біля газової плитки. — Мамо! Та скажи хоч щось!

— А ціна за те все яка? — спитала баба Ната.

— Дрібниці! — відповіла Мар’яна легковажно. — Ін’юрколегія забере частину відсотків. За послуги.

Ціна яка?! День минув, тиждень, два… Весна задзвеніла, березень сніги підмочив! — а Мар’яні все не йшло з голови бабине питання.

— Ціна яка? — страх повернувся. Сіпав душу, виставляв перед очі то Ярка, то крихітну, ще ненароджену дитину, і тільки одне ясно: не дізнатися Мар’яні, чи розвіялося прокляття, поки не з’явиться на світ Божий восьме коліно роду Дорошевого.

— Усе буде добре! — моторошні думки про проклятий рід не відступали.

Який уже Бог? Предкам молилася! Щодня сунула до руїн Дорошевого маєтку, всідалася в курильні, і вже без папірця, без підказки, вимовляла 126 імен.

— Поможіть! Дайте Яркові живим повернутися! Він… до батьків своїх має мене повезти в Ізюм. Вони там… Після того як Ярко з Біджо і Авророю їх із сепарських підвалів у Слов’янську витягли. Біджо через це загинув. Хіба дарма? І я маю Ярка зі своїми познайомити. Поможіть! Дайте дитині моїй народитися! Здоровою! Благаю… Бо я ж не житиму, якщо дитина… — притискала до грудей пузате золоте сердечко. — І німець… Фон Лютцофф… І твою душу прошу, якщо любив Олександру… І ти поможи! І ви всі… Всі, хто чує мене!

У руїнах гудів вітер, на небі затріпотіла душа юного Курта фон Лютцоффа.

Наприкінці березня Мар’яна зазбиралася до Києва.

— На серці неспокійно, — довірилася бабі Наті. — Наче має статися щось погане.

— Тобі зле? — перелякалася бабця. — То через мене! Курю надворі, а дим у хату.