Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

«Але й то ще терпимо, — подумалося Саві. — Бо як змиритися цій бідній людині з такою нерівною спиною?!»

Під сіруватим жилетом, що вкривав дугоподібну спину жінки, одна з лопаток, вдвічі більша за другу, стриміла так, ніби великий і шпичастий горб.

«Це щось неймовірне! — тихо мовив до себе Сава. — Як ця дитино-людина могла виносити отаку білокосу хорошуху?!» — Піймав себе на тому, що таки добачив у золотоволосці гарну дівчину. Допіру вона крокувала до своєї палати, поклавши руку на плече (ой, людоньки!) своєї манюньої матері-дитини.

Сава не зміг того всього проґавити, тому вперше в житті наважився скоїти грішне — підглядати й підслуховувати. Двері палати були прочинені, тож він узявся зазирати у шпарину одним лиш оком і дослухатися до того, що відбувалося всередині, одним лишень вухом.

Чеся лежала на ліжку, розкинувши ноги, як на гінекологічному кріслі перед лікарем. Якийсь час вони були зігнуті в колінах і вкриті полами халата, а по тому, як мама-дитина мовила: «Кицюню-доню, покажи, що з тобою зробилося, що то до тебе таке паскудне причепилося», — дівчина оголилася.

— Ох! — плеснула в дрібні долоні мала жінка. — Чого то тебе так обсипало саме на ногах, квіточко люба?! — спитала, роздивляючись доччину алергію, що буяла на внутрішній стороні стегон багряними трояндами-кірками, в’янути й не збиралася, хіба квітнула все новими почервонілими висипами. Вони лущилися і від постійного чухання сочилися та кровили.

— Угу, мамко, то так сталося зі мною через стрес, — відказала донька. — Лікарі такий діагноз поставили, — додала.

— Ой, доню-доню, моя ж ти кицюню. — Диво-жінка взялася вкривати ноги доньки лікарняним простирадлом. — А чи ти не переспала з ним, квітю любесенька? Чи ти вбереглася, птасю дорогесенька, до весілля? — захитала пишною пакою, не зводячи очей із доччиного обличчя. — Бо, може, то од того таке лихо з тобою приключилося?! Може, він вже проник у твоє тіло чистісіньке, гой?!

— Мамко, то ж ви знаєте, що ні, то нащо питаєте? — спокійно відповіла золотоволоска.

— Ой, доню-доню, а до мене сьогодні вранці баба Гапка приходила та такого нарозказувала, що я їй ледь не повірила… Квітю-доню, а люди кажуть, що він таки добрався до тебе. — Жінка вмить зачала плакати. — Невже ж ти, доню, йому віддалася?

— Мамко, ясно, що не віддалася. — Дівчина навіть губи звела у півусміху, щоб заспокоїти неньку.

Та мати не вгамувалася.

— А чо’ мені таке заповзялися розказувати, відкіля така слава дурна до тебе вчепилася, доню?!

— Мамко, та ви хіба Гапки не знаєте?! Та вона такого понавигадує! І що — вірити її побрехенькам?! — І тепер Чеслава до тривоги не вдалася, трималася спокійненько собі.

Тим часом мати зненацька взялася завивати:

— Квітю моя люба, Чесько дорогенька, як же мені тобі повірити?! Як повірити, коли люди гинче [15] Гинче — інше. кажуть?!

— Неправду ваші люди кажуть, мамко.

— Ой не кажи так, бо ж усі люди добрі, доню, всі під одним Богом ходять, як одного батька діти… Мене знаєш, що мучить? Що мені, бідоласі, зробити, як мені вспокоїтися, впевнитися, що таки неправда те, що кажуть?!

— Повірте мені, мамко, та й усе, — відказала Чеся.

— Бо я хоч і слаба була, хоч лежала з гарячкою до сорока, але мусила з ліжка схопитися, приїхати до тебе в область аж за сто кілометрів, хоб почути від тебе, дитинко ріднесенька, що неправда те, що кажуть. Я ж тебе так берегла, я ж тобі так довіряла, так догоджала… Як ти могла так учинити, квітю моя, душе моя?! — вибухнула надривним плачем.

— Мамко, нічого не було, кажу ж вам! Чого ви мені не вірите? Я ж вам правду кажу! — Чеслава неабияк розтривожилася.

— Я не переживу того, що ти, моя квітю, нечесна вже допіру, гой! — прикрила очі куцими долонями, далі хлипаючи.

— Чого ж ви мені не вірите, мамко? — й собі заплакала золотоволоска. Відтак підвелася, обняла матір.

— Прийшла вранці Гапка й давай тараторити, що ти з Андрієм переспала, бо так люди кажуть, — продовжила жінка-дітвак. — Я собі те як уявила, ой-ой, дитинко! — крутнула головою. — Чи для такої неслави я тебе годувала-ростила?!

— Мамко, ну мусите повірити, що нічо’ не було, бо Андрій мене справді не торкався, чесне слово! — випалила дівчина, захлинаючись од сліз, бо вельми ображеною відчула себе.

— Ой поклянися, дитинко, моєю смертю, хорошенька моя, поклянися, тоді повірю, — проказала жінка.

— Мамко, ви ж мене назвали Чеславою від слів «чесне слово». Бо ви цим словам, як ніяким іншим, завжди довіряли… Невже думаєте, що я би здуру їх зараз казала?