Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

…Ярина, так звали Чеславину матір, дріботіла приступками до виходу з лікарні, тримаючи доню за руку. Істинно — в цій парі за дорослу жінку більше правила довгокоса дівчина, а не її ненька.

— А чо’ ти сорочку не вбрала, дитинко? — спитала та, що маленька. — Ти ж знаєш, що вона помічна: тіло дихає в натуральній лляній матерії, хутчіше виліковується-зцілюється…

— Я на ніч її вбираю, мамко, — відказала та, що височенька. — В ній не прію, хоч у палаті душно.

— Не годиться спати без сорочки, ти ж те знаєш [18] Йдеться про поліське повір’я. Вважалося, що жінці не годиться спати голою, бо як настане Страшний суд, то соромно буде перед Богом стати, а вбратися буде ніколи. , — невідь-чого нагадала ненька.

— Знаю, мамко. Я роздягнена ніколи не сплю, кожний раз сорочку вдягаю…

— Ти й ту другу взяла, що квітками червонішими краї вишиті?

— Взяла, мамко.

— Вбиратимеш її, то згадуй бабу Секлетку, вона тобі той убір подарувала, сама ту сорочку вишивала, сліпала, пальці до крові сколювала… Багато добра зробила для нас моя хрещонка.

— Згадуватиму, мамко. Я і вас постійно згадую, коли вбираю ту сорочку, що з фіалками по краях. Бо ви ж її вишивали, для мене старалися, своїми маленькими хворенькими руками хрестики в один бік викладали, — нагнулася, чмокнула материну правицю.

— Як я любила й люблю тебе, моя квітю! — і собі торкнулася щокою Чесиної руки квола жінка.

— Знаю, мамко… І я вас люблю!

— Ти — єдине, що в мене зосталося, птасю любесенька, — скривилася, сплакнула качечка.

— А ви в мене — одна-єдина, мамочко, — сумовито відказала донька.

Мати обхопила дівчину за пояс куцими руками, притиснулася міцно, грудей не сягаючи, — така низька була проти доньки, — захлипала.

Чеслава мимовіль розчула неприємний запах, що йшов од матері. Так, наче перегаром тхнуло. Але не могла вона пусто про неню подумати. Та й не впивалася мамка ніколи. Так, зрідка, на свята… А чого допіру такий їдкий душок із її середини відригнувся? Не стала цим морочитися Чеслава. Бо то щось випадкове й скороминуче відбулося — заспокоїла себе.

— Могла б побути тут з тобою, походити коло тебе, пошкодувати, ти тоді ліпше почувалася б, доню, хутчіше видужала б, — плакала Ярина. — Але ж удома господарка, хто коло неї ходитиме, як не я? — додала хутко.

— Хай, мамко, я сама справлюся, я сама якось те все переживу-перебуду.

— Ти не смій так вельми журитися за Андрієм! — втерла сльози кривенька качечка, трясонула білою чуприною. — Будуть у тебе ще хлопці! Подивися, яка ти гарна! Не смій побиватися, доню, бо я помру вслід за тобою, а може, й раніше. Я твоїх сліз не витримаю, я їх не пересилю! Вони мене в могилу зведуть, хоб ти знала! — вкотре закашлялася давкою мокротою.

— Все добре, мамочко, все буде добре, — заспокоїла Чеслава матір, присіла, обняла.

— Ти в мене така розумниця, така красунька, така моя гордість! — зирнула в доччині очі, ніжно гладячи її золотаве волосся. — Якщо я змогла змиритися зі своїм каліцтвом, зі смертю твого татка, то й ти мусиш змиритися з Андрієвою, — так, ніби нехотя, наказала.

— Я постараюся, мамко, я все зроблю… Ради вас…

Ярина пошкандибала вузькою, вкритою розбитими бетонними плитами стежкою до низенької хвіртки, що абияк чатувала територію обласної лікарні. Чеся зауважила, як перехожі спиняються, обертаються, роздивляються її маленьку матір, кидають у неї зчудовані, рідше приязні, частіше зненависні погляди. А колись було, що сміялися і жахалися, ба навіть плювалися та сякалися… Себто реакція на дитинного зросту сорокап’ятилітню жіночку завше була миттєвою і неодмінною. Мовби привид ті люди бачили. Чи страхіття в жіночій подобі.

«От якби до всіх такими уважними були, то, мо’, менше довкіл п’яниць валялося та неприкаяних безробітних вешталося б», — часом думалося Чесі.

Однак людям, знай, видовища подавай.

Черева понаповнювати й очі задовольнити…

Тіла насолодити…

Не серця…

Але Ярині до того не звикати. Як і Чеславі, яка здавна не зважала на ті огудні позирки, спрямовані на матір, змирилася з тим, як зі звичністю, дивною свою мамку навіть у думках не вважала. Любила її всім серцем, та й годі.

«А людина до всього звикає, ще й не до такого — набагато гіршого», — згадала слова баби Секлетки, про яку недавно велося, неньчину хрещену…

Чеслава сіла на лавку, що ховалася попід дебелою парасолею з кленової гущави. Задумалася…

Рідко від’їжджала вона так далеко від дому. Коли вчилася у профтехучилищі в райцентрі, що за двадцять кілометрів від села, то, знай, раз на тиждень додому верталася. Дві-три нічки з семи просто-таки мусила в рідній хаті переночувати, в любім ліжечку поніжитися, бо тоді їй легкості додавалося, дивної якоїсь моці прибувало, а мамці й поготів ліпшало. Вони ж із нею стільки літ нерозлучними були! Так, наче з одного кореня з-під землі деревцями проросли і ніяк своє галуззя в різні боки розпустити не могли. Все в одному напрямку воно хилилося, все до одного сонця тягнулося…