Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Не хочу, не хочу, не хочу! — вмилася рясними слізьми.

Сава допіру добре-добре роздивився, що в білявки на правій щоці, біля вушка — темна, кольору шоколаду, завбільшки з двадцятип’ятикопійчану монету родимка. Формою вона цілковито скидалася на мальоване серце, що часто зображають на всіляких листівках, зокрема й на валентинках. Юнак неабияк здивувався, бо якби спробував вивести щось подібне, приміром на шкільній дошці перед учнями, то так рівно й доладно не зміг би ті краї окреслити. От що то природа! Та ще й дівоча!

«Гарно, ніж навпаки», — виснував, відвівши погляд від диво-плямки.

Шоколадне серце побіч золотої сережки, що миготіла на витонченому вусі дівчини, направду її прикрашало. Бо вельми гармонувало з очима кольору добірної кави — такого ж насиченого й розкішного. А що обличчя цієї плаксухи досі нівечили сльози та розпач, то роздивитися його риси так само уважно поки було ніяк.

— Якраз сьогодні вранці я почув історію від дядька Миколи, сусіда по обідньому столу, може, бачила, сивий такий, — мовив Сава. — Колись смерть доньки скосила його, як серп лободу, та він мусив устати, інакше хтозна, чи дожив би донині… Він казав, що якби легше сприйняв той гіркий пережиток, то тепер був би здоровіший. А так… Тиняється лікарнями від літа до літа. І кому від того добре? Треба себе берегти, — додав уже власні повчання-висновки. — Буває в житті, коли нема на кого надіятися, лише самому треба зуміти про себе подбати, — виправився. — Бо кому ти хворий тре’? А без когось… Хто ти сам, без когось? Навіть сніг потребує морозу, щоб бути…

Хлопець раптом згадав, що кохана Лілечка за тиждень так і не навідала його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку.

«Певно, вона вельми зайнята», — пояснив сам собі.

Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум.

— Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, — заговорила врешті. — Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей — тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку [13] Майонток — хазяйство. . Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще — суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, — озвучила свої міркування юнка. — Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти — одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? — мовила запитально. — Як тебе звати, до речі? — зиркнула крадькома на слухача.

— Сава, — відповів хлопець.

— Таке цікаве ім’я, — прокоментувала байдуже. — А мене — Чеслава, — додала.

— Нічого собі, — промовив із усміхом. — Он де — цікаве ім’я! Нетутешнє…

— То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи — здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені — «честь» і «слава».

— Класна історія, — відказав Сава. — А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, — усміхнувся.

— А звідки ти? — спитала Чеся.

— З Мовчанівки.

— О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, — здивувалася дівчина. — Давно кажуть: «У Мовчанівці — невістки, в Полотнищі [14] Полотнище — вигадана автором назва поліського села. — женихи», — навіть це сумно проказала.

— О, то ти з Полотнища? — Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав.

Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше — мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу, то теж у Полотнище! Біля озера відпочити, в чистій воді попірнати, на катамаранах покататися, у човнах поплавати, навіть палатки розбити поміж плакучих верб і крислатих вільх на кілька днів — усі, знай, до Полотнища безугавно поспішали… І картопля там родила найліпше, і цибуля така, що дай Боже! І морква, й помідори, і перці з огірками… Заготівельні машини цілорічно в цих краях перебували, на добрих господарів з полів чекали… Багатим був край, де виросла золотоволоска.